Чвара королів - Джордж Мартін

— Хто це такі? — спитала вона.

Один з вояків зареготав.

— Їх, мала, називають «Відступники». А ще «Цап’ячі копита». Насправді ж то Кровоблазні князя Тайвина.

— Ото ще курячі мізки. Як її з-за тебе оббілують, то сам будеш мені сходи відтирати, — буркнув Вис. — То найманці, Куно. Себе кличуть «Хвацькими компанійцями», а інакше їх називати не можна — якщо почують, то зроблять дуже боляче. З цап’ячим шоломом — то їхній полковник, його вельможність Варго Хап.

— Та він у сраці дірка, а не вельможний пан, — вишкірився другий вояк. — Я чув, як пан Аморі казав. Звичайнісінький собі охочекомонний зарізяка, тільки що носа до неба задирає. А коли говорить, то так слину жує, що жодного слова не добереш.

— Так-то воно так, — мовив Вис, — але дівчисько хай гарненько зве його «вельможним паном», якщо не хоче втратити шматок власного м’яса.

Ар’я знову зиркнула на Варго Хапа. Скільки ж різноманітних чудовиськ назбирав собі на службу князь Тайвин?

«Хвацькі компанійці» зайняли помешкання у Вдовиній Башті, отож Ар’я не мусила їм услуговувати і дуже з цього раділа. Того самого вечора, коли вони приїхали, розпочалася чвара між компанійцями та кимось із ланістерівців. Зброєносця пана Гариса Звихта зарізали до смерті, а двоє з Кровоблазнів виявилися пораненими. Наступного ранку князь Тайвин повісив обох на брамі, а заразом і одного лучника князя Лидена. Вис казав, що саме той лучник і почав сварку, бо дражнив компанійців Беріком Дондаріоном. Коли шибеники скінчили смикатися, Варго Хап та пан Гарис обійнялися, поцілувалися і присягнулися у вічній любові на очах князя Тайвина. Ар’я мовчки веселилася з того, як Варго Хап фафрав, шепеляв і бризкав слиною, коли говорив, та мала досить розуму, щоб не сміятися вголос.

Кровоблазні не засиділися у Гаренголі надто довго. Перш ніж вони знову поїхали, Ар’я почула, як один каже, що військо північан під проводом Руза Болтона стало на рубіновому броді через Тризуб.

— Якщо він перейде брід, то князь Тайвин знову поб’є його впень, як на Зеленозубі, — сказав якийсь ланістерівський лучник, але приятелі затюкали небораку.

— Болтон не рушить з місця, доки Молодий Вовк не підійде з Водоплину! А з ним — північні дикуни та їхні вовки.

Ар’я не знала, що її брат так близько. Водоплин стояв звідти значно ближче за Зимосіч, хоча вона й не знала, в який бік від Гаренголу треба йти. «Але ж я могла б дізнатися. Напевне б змогла. Аби ж тільки вибратися звідси.» Уявивши, що вона колись зможе знову побачити обличчя Робба, Ар’я вкусила губу, щоб не зарюмсати. «А ще хочу побачити Джона, і Брана, і Рікона, і мамцю. Навіть Сансу… Я її поцілую і благатиму пробачити, як справжня шляхетна панна. Їй таке сподобається.»

З балачок у дворищі вона дізналася, що у верхніх покоях Жах-Башти мешкають три з половиною десятки бранців, захоплених у якійсь битві на Зеленозубі. Більшості дозволили вільно пересуватися замком у обмін на лицарську обітницю не тікати.

«Вони дали слово, що не тікатимуть самі» — мовила до себе Ар’я, — «але ж не обіцяли, що не допомагатимуть втекти мені.»

Бранці їли за окремим столом у Палаті Ста Коминів; їх часто бачили у дворі тут і там. Четверо братів, які були серед них, разом щодня вправлялися у вояцькій науці — билися палицями та дерев’яними щитами у Дворі Каменеплину. Троє з них були Фреї на Переїзді, а четвертий — їхній брат-байстрюк. Та вони сиділи в полоні недовго — одного ранку ще двоє їхніх братів приїхали зі скринею золота під прапором миру і викупили родичів у лицарів, які їх полонили. Усі шестеро Фреїв поїхали геть разом.

Але північан ніхто не викуповував. Один товстий панок часто заглядав на кухню, казав їй Мантулик: усе шукав, чого б попоїсти. Вуса він мав такі кущаві, що геть вкривали йому рота; кирею скріплювала застібка у подобі тризуба зі срібла та сафірів. Цей належав самому князеві Тайвину. А от суворий бородатий молодик у чорному корзні з білими сонцями, що полюбляв міряти стіни кроками на самоті, дістався якомусь заплотному лицареві — той сподівався з нього неабияк забагатіти. Санса напевне б знала, хто це такий, а заразом упізнала б і товстуна. Та Ар’я не надто цікавилася титулами і гербами. Коли септа Мордана заводила звичної пісні про історію того чи іншого дому, Ар’я або поринала у дрімотні мрії, або ніяк не могла дочекатися кінця уроку.

Втім, князя Кервина вона таки згадала. Його маєтності лежали неподалік від Зимосічі, й він з сином Клеєм нерідко наїжджав до них у гості. Та доля не зглянулася на Ар’ю. Саме Кервина ніколи не бачили у замку: він лежав у баштовій опочивальні, видужуючи від поранення. Багато днів Ар’я намагалася щось придумати, щоб пробратися до нього повз варту — адже якби він її впізнав, то лицарська честь і значковий обов’язок спонукали б його допомогти. Князь напевне мав золото, як усі вельможні пани; може б він навіть заплатив сердюкам князя Тайвина за те, щоб вони доправили її до Водоплину. Батько завжди казав, що сердюки зрадять кого завгодно, аби їм досить заплатили.

Одного ранку вона побачила трьох жінок у сірих рясах з каптурами. Сестри-мовчальниці саме перекладали на воза мертве тіло. Мерця зашили у корзно з кращого шовку, прикрашеного знаком з бойовою сокирою. Коли Ар’я спитала, хто він, один з вартових відповів, що то помер князь Кервин. З відчаю Ар’ю аж занудило. «Та все одно б він мені не допоміг» — втішала вона себе, поки сестри виводили воза з брами. — «Дурна ти миша. Він навіть собі самому не зміг дати ради.»

Після того лишалося тільки терти підлогу, бігати з дорученнями та слухати коло дверей. Казали, що князь Тайвин скоро вирушить на Водоплин, а може, на південь до Вирію — адже такого б ніхто не чекав. Та ні, він мусить захищати Король-Берег, адже Станіс страшніший за всіх бунтівників. Він вже надіслав Грегора Клегана та Варго Хапа, щоб ті знищили Руза Болтона і прибрали кинджал з ланістерівської спини. Ні, він вислав круків до Соколиного Гнізда, бо хоче одружитися з Лізою Арин і забрати собі Долину. А ще він купив сто пудів срібла, щоб скувати чарівних мечів і повбивати