Чвара королів - Джордж Мартін
Ар’я вважала все те за дурниці. Гарен з синами загинули у башті Гори-Король, тому її так і назвали. Але навіщо їм перетинати двір — лише затим, щоб налякати її? Плакуча Башта лементувала, коли з півночі дмухав вітер, та насправді то був не плач, а вереск повітря у щілинах між каменями, утворених від жару. Якщо у Гаренголі й жили привиди, Ар’ю вони не турбували. Боялася вона живих людей: Виса, пана Грегора Клегана та самого князя Тайвина Ланістера, що мешкав у башті Гори-Король, досі найвищій та наймогутнішій з усіх, хоча й перехнябленій під вагою поплавленого каменю, наче велетенська напівзгоріла чорна свічка.
Ар’я питала себе, що зробить князь Тайвин, якщо вона піде просто до нього та зізнається, що є Ар’єю Старк. Але розуміла, що близько до нього її не підпустять, а князь навряд чи повірить, зате після того Вис відлупцює її до крові.
Хоч малий та смішно набундючений, Вис лякав її майже так само, як пан Грегор. Гора міг прибити людину, мов муху, та рідко помічав, як ті мухи літають довкола. Натомість Вис завжди знав, хто де є, хто що робить, і навіть хто що собі думає. Він бив навідліг з найменшого приводу, а ще мав собаку майже такого ж лихого, як він сам — неоковирну плямисту сучку, що смерділа гірше за всіх, бачених Ар’єю. Якось Ар’я дивилася, як Вис напустив собаку на хлопця, що чистив нужники, бо той йому чимось не догодив. Сучка вирвала з литки хлопця шматок м’яса, а Вис реготав на все горло.
За якихось три дні він зайняв почесне місце у її вечірній молитві.
— Вис, — починала вона з нього свій шепіт, — Дунсен, Кізвик, Полівер, Любчик Раф. Лоскотун і Хорт. Пан Грегор, пан Аморі, пан Ілин, пан Мерин, король Джофрі, королева Серсея.
Якщо дозволити собі забути хоч одного, то як потім вчиниш над ним помсту?
На шляху Ар’я відчувала себе вівцею, та в Гаренголі перетворилася на мишу. В цупкій вовняній сорочці вона й на колір була сіра, мов миша, а до того ж хоронилася у темних дірках та щілинах замку, забираючись геть з дороги великих та могутніх.
Інколи їй здавалося, що у цих товстелезних стінах усі вони — однакові миші, навіть хоробрі лицарі та можновладні князі. Посеред велетенського замку і Грегор Клеган видавався малим. Гаренгол обіймав утричі більше землі, ніж Зимосіч, а будівлі його вивищувалися настільки, що й порівнювати не було чого. Стайні вміщували тисячу коней, божегай вкривав двадцять морґ, кухні були завбільшки з велику трапезну Зимосічі, а власна замкова велика трапезна, бундючно названа Палатою Сотні Коминів, хоча й мала їх усього тридцять з гаком (Ар’я намагалася порахувати двічі, та вперше налічила тридцять три, а вдруге — тридцять п’ять), скидалася на казкову печеру, де князь Тайвин міг би посадовити за стіл усе своє військо. Втім, він ніколи цього не робив. Стіни, двері, палати, сходи — усе було вибудувано таких нелюдських розмірів, що Ар’я мимохіть згадувала оповідки Старої Мамки про велетнів за Стіною.
Пани та панії ніколи не помічали малих сірих мишей в себе під ногами; коли Ар’я бігала з дорученнями, то їй досить було не затуляти вуха, щоб дізнатися безліч усяких таємниць. У маслярні працювала така собі П’янка Пія; насправді вона була хвойда і пробивала собі дорогу крізь постіль кожного лицаря у замку. Дружина ключника з буцегарні чекала дитину, та справжнім батьком називали або пана Алина Стиксписа, або співця на ймення Бих Білосміх. Князь Листобрід за столом завжди кепкував з байок про привидів, але свічки коло ліжка лишав запаленими на всю ніч. Зброєносець пана Дунавера на ймення Йодж уві сні не міг втримати власну воду. Кухарі зневажали пана Гариса Звихта і плювали йому в їжу. Якось Ар’я навіть почула, як служниця маестра Тотмура зізнається братові про якийсь лист, де написано, що Джофрі — байстрюк, а тому негідний король.
— Князь Тайвин наказав йому спалити листа і ніколи не повторювати ту гидоту, — шепотіла дівчина.
Ар’я знала, що брати короля Роберта, Станіс та Ренлі, стали до бою.
— Тепер вони обидва теж королі, — казав Вис. — Королі на державі юрмляться, наче щури в замковому льосі.
Навіть ланістерівці закладалися між собою, скільки Джофрі ще просидить на Залізному Престолі.
— Війська малий не має, самих лише золотокирейників, а правлять над ним євнух, карлик та баба, — чула Ар’я бурмотіння якогось панича напідпитку. — Вони йому навоюють, як дійде до бійки!
У замку ніколи не припинялися балачки про Беріка Дондаріона. Товстий лучник якось сказав, що Дондаріона вбили Кровоблазні, та інші лише насміялися з нього.
— Лорх його вже вбивав при Піноспадах, а Гора — той навіть двічі. Осьо срібний олень; ставлю його, що Дондаріон і досі десь живий гуляє.
Ар’я ще два тижні не знала, хто такі ті Кровоблазні, доки не побачила, як до Гаренголу в’їжджає найхимерніша кінна спира з усіх, що доти прибували до замку. Їхня корогва несла на собі чорного цапа зі скривавленими рогами, а під корогвою їхали мідношкірі здоровані з дзвіночками у косах; легкі копійники на смугастих чорно-білих конях; лучники з напудрованими щоками; опецькуваті волохані зі щитами, зробленими з кошлатих шкур; темношкірі дикуни у накидках з пір’я; тонконогий блазень у зеленому з рожевим пістрявому вбранні; панцерники з дивовижними розгалуженими бородами, пофарбованими зеленим, ліловим та срібним; списники з плетінням кольорових рубців на щоках; тендітний чолов’яга у шатах септона; схожий на лагідного татка добродій у маестерській сірій рясі; хворобливий на вид чахлик, чий шкіряний кобеняк був облямований довгим білявим волоссям.
На чолі загону їхав чоловік худий, мов тріска, і дуже високий. Він мав довгасте висохле обличчя, що здавалося ще довшим з-за схожої на шворку чорної борідки — вона звисала з гострого підборіддя мало не до пупа. Шолом при його сідлі був чорної криці, зроблений у подобі цап’ячої голови. На шиї вершник мав намисто з монет різної величини, обрисів та металів, а кінь під ним був тієї самої чудернацької чорно-білої породи.
— До отих ти краще не потикайся, Куно, — мовив Вис, коли
