Чвара королів - Джордж Мартін

чари були у світі могутньою силою, та більше їх немає. Те, що лишилося — слабенька курява, що висить у повітрі ще трохи після того, як вигорить великий вогонь. І навіть вона вже розвіюється. Остання жарина, яка ще жевріла, була Валірія, але й та вже згасла. Драконів більше немає, велетні вимерли, дітей лісу забули разом з усім їхнім таємним знанням.

— Тому я кажу: ні, мій принце. Йоджен Троск, може, й бачив кілька снів, які вважає пророчими, але зеленого зору він не має. Такої сили не має жоден з живих людей.

Бран розказав те саме Мейрі Троск, коли вона прийшла до нього надвечір. Він саме сидів на лаві коло вікна і дивився, як у замку потроху оживають вогні.

— Вибач, що так сталося з вовками. Літо не мав би чіпати Йоджена. Але ж Йоджен не мав казати все те про мої сни. Гайворон збрехав, що я зможу літати, і твій брат теж бреше.

— То, може, твій маестер помиляється.

— Не помиляється. Пан батько завжди слухали його ради.

— Твій батько слухав, то напевне. Але зрештою все вирішував сам. Бране, ти дозволиш мені розповісти про сон, який Йоджен бачив про тебе та твоїх братів-вихованців?

— Вальдери — не мої брати.

Вона не звернула уваги, а правила далі.

— Ти сидів за вечерею, але замість челяді їжу тобі приніс маестер Лювин. Він подав королівський шмат печені, рожевий і такий запашний, що всі аж слину пустили. А Фреїв він почастував м’ясом старим та сірим, наче здохлим. Але вони вподобали свою страву більше, ніж ти свою.

— Не розумію.

— Брат каже — згодом зрозумієш. От тоді знову й побалакаємо.

Бран трохи лякався сідати за вечерю того вечора, та коли сів, перед ним поставили пиріг з голубами. Іншим подали те саме, і Вальдери теж не отримали нічого такого жахливого. «Маестер Лювин не помиляється» — сказав він собі. — «Нічого поганого в Зимосічі не станеться, хай там що каже Йоджен.» Бран відчув полегшення… але й зневіру. Адже якщо чари існують, то може статися що завгодно. Привиди можуть блукати світом, дерева — розмовляти, а скалічені хлопчики — вирости і стати лицарями.

— Але чарів немає, — вголос мовив він у темряву опочивальні. — Їх немає, і усі казки — то просто казки.

А йому ніколи не судилося ані ходити, ані літати, ані стати лицарем.

Тиріон VII

Очерет на підлозі дряпав босі ноги.

— Мій добрий родич обрав незвичну годину для відвідин, — мовив Тиріон до заспаного Подріка Пейна. Коли той будив свого пана, то майже напевне чекав, що його за це підсмажать. — Проведи до моєї світлиці та скажи, що я скоро зійду.

Судячи з чорноти за вікном, стояла глупа ніч — десь після опівночі. «Чи не думає Лансель, бува, що в мене спросоння розум затьмариться?» — спитав себе Тиріон. — «Та ні, Лансель взагалі ніколи не думає, то все Серсеїни вибрики.» Але сестра буде розчарована, бо навіть у ліжку він трудився трохи не до ранку: читав при миготливому світлі свічки, розбирав звіти Варисових шепотинників, продирався крізь Мізинцеві книги обліку грошей, доки стовпчики цифр не танули й не розпливалися перед стомленими до болю очима.

Він плюхнув у обличчя теплуватої води з балійки коло ліжка і вдосталь посидів навпочіпки у нужнику, відчуваючи нічний холодок на голій шкірі. Панові Ланселю було шістнадцять років, і терплячістю він не вирізнявся. Хай чекає, хай шаленіє. Спорожнивши кишки, Тиріон накинув халата і скуйовдив блідо-воскове волосся пальцями, щоб скидалося, ніби його щойно збудили від сну.

Лансель крокував туди-сюди перед комином зі згаслим приском. На собі він мав червоний оксамит з розрізами та чорними шовковими спідніми рукавами, а при поясі — оздобленого каменями кинджала та визолочені піхви меча.

— Братику, — привітав його Тиріон. — Я так рідко маю задоволення приймати в себе твою особу. Чим же я раптом заслужив таку несподівану честь?

— Їхня милість королева-намісниця надіслали мене до вас із наказом: негайно звільнити великого маестра Пицеля.

Пан Лансель показав Тиріонові кармазинову стрічку, а на ній — лева Серсеї на золотому воску.

— Осьде печатка королеви.

— Та бачу. — Тиріон махнув рукою, щоб той забрав наказ геть. — Сподіваюся, моя сестра не надто напружує сили. Адже ось щойно нездужала від якоїсь напасті. Така жалість буде, якщо її раптом вхопить новий напад.

— Їхня милість вже цілком одужали, — сухо повідомив пан Лансель.

— Яке щастя.

«Збавте мене від такого щастя. Треба було дати їй більше трунку.» Тиріон сподівався ще кілька днів відбути без втручання Серсеї, та не надто здивувався, коли вона швидко опанувала себе. Зрештою, вона — близнючка Хайме. Тиріон примусив себе ґречно всміхнутися.

— Поде, запали-но нам вогонь, тут якось зимно, як на мій смак. Чи не бажаєш випити зі мною келих вина, Ланселю? Пряне вино так добре розраджує безсоння.

— Я чудово сплю і без нього, — відповів пан Лансель. — Я з’явився на вимогу її милості, а не пити з тобою, Бісе.

«Хлопчак знахабнів від того, що став лицарем» — подумав собі Тиріон. — «А ще від того, що вбив короля Роберта».

— А й справді, вино — штука доволі небезпечна. — Він посміхався, коли наливав. — Щодо великого маестра Пицеля… якщо сестричка так про нього непокоїться, то мала б з’явитися сама, як на мене. А прислала тебе. Що я маю думати?

— Думай, що хочеш, а бранця звільни. Великий маестер — вірний друг і непохитний прибічник королеви-намісниці. Він знаходиться під їхнім особистим захистом. — Вуст хлопця торкнувся натяк на зловісну посмішку. «Отакої, малий набирається від Серсеї науки.» — Їхня милість ніколи не дозволять такого свавілля. Вони нагадують, що правлять як намісниця короля Джофрі на державі.

— А я є Правицею короля Джофрі.

— Правиця служить, — набундючено повідомив молодий лицар. — А намісник править, поки король не досягне повноліття.

— Ти б написав усе це на папірці, бо інакше боюся забути.

Вогонь весело тріщав у комині.

— Можеш залишити нас, Поде, — мовив Тиріон до зброєносця. Коли малий зник, він знову обернувся до Ланселя. — Маєш іще щось сказати?

— Так! Їх милість доручили мені повідомити, що пан Джаселин Бережняк відмовився виконати наказ, відданий від імені самого короля.

«То виходить, Серсея вже наказувала Бережняку відпустити Пицеля,