Чвара королів - Джордж Мартін

— Поклич-но мені Брона, а тоді біжи до стаєнь і накажи засідлати двох коней.

Зброєносець ніяк не міг пролупити очі.

— Коней?

— Таких великих брунатних тварин, що полюбляють яблука. Певно, ти їх вже бачив, зможеш упізнати: кожна має чотири ноги та хвіст. Але спершу Брона до мене.

Сердюк довго не забарився.

— Хто тобі у юшку насцяв? — буркнув він з порогу.

— Серсея, хто ж іще. Мав би вже звикнути до цього смаку, та де ж пак. Моя люба сестра, схоже, плутає мене з Недом Старком.

— Я чув, він був вищий на зріст.

— Коли Джофрі стяв йому голову, ми майже зрівнялися. Ти б одягся тепліше, ніч прохолодна.

— То ми кудись їдемо?

— Невже всі сердюки такі розумні, як ти?

Вулиці міста були небезпечні, та з Броном при боці Тиріон не надто непокоївся. Варта випустила їх назовні через потерну в північній стіні; вони рушили Присмерковим проїздом до підніжжя Аегонового пагорба, а звідти провулком Гуляйпаці повз рядки зачинених віконниць та високих будинків з колод і каменю, чиї верхні поверхи так схилялися над вулицею, що трохи не цілувалися. Місяць, здавалося, крадеться за ними, коли-не-коли грайливо виглядаючи з-за пічних димарів. Назустріч їм не трапився ніхто, крім старої баби, що тягла за хвіст здохлого кота. Вона полохливо вирячилася на Тиріона з Броном, наче злякалася, що ті вкрадуть її вечерю, а потім зникла серед тіней без жодного слова.

Тиріонові думки звернули на двох його попередників на посаді Правиці. Тих самих, які виявилися нездатні впоратися з лукавістю його сестри. «Це ж треба було примудритися. І неабиякі ж були люди… честь ставили вище за життя, а шляхетності мали стільки, що й перднути цуралися. Але Серсея таких дурнів їсть на сніданок. Єдиний спосіб взяти гору над моєю сестрою — грати в її власну гру. На що не спромігся ані князь Старк, ані князь Арин.» Не диво, що обоє вже мертві, тоді як Тиріон Ланістер ще ніколи не почувався живішим. Певна річ, у танку на обжинках його короткі криві ноги викликали б глузливий сміх. Але на тому танку, якого танцювали при дворі, він знався краще за багатьох інших.

Навіть у цей пізній час бурдей був повен люду. Чатая ґречно їх привітала і супроводила до великої вітальні. Брон пішов нагору з чорноокою дорнійкою, але Алаяйя саме була зайнята з відвідувачем.

— Вона так радітиме з вашої появи, — мовила Чатая. — Сама простежу, щоб вам наготували кімнату в башточці. Чи не бажають мосьпан келих вина, поки чекають?

— Бажають, — відповів він.

Порівняно з вертоградськими винами, що їх зазвичай наливали у закладі, поданий келих виявився доволі вбогим.

— Благаю пробачити нас, мосьпане, — мовила Чатая. — Останнім часом доброго вина не знайдеш ні за які гроші.

— На жаль, у цьому ви не поодинокі.

Чатая трохи поспівчувала високому гостеві, тоді вибачилася і ковзнула геть. «Вродлива жінка» — подумав Тиріон, спостерігаючи за нею. Він рідко зустрічав таку вишуканість та гідність у повії. По правді кажучи, вона вважала себе радше жрицею. Може, тут і криється таємниця. «Справа не в тому, що ми робимо, а в тому, чому, як і навіщо.» Думка його трохи втішила.

Деякі відвідувачі кидали на нього косі погляди. Востаннє, коли він тут був, один на нього навіть плюнув… чи радше спробував, бо поцілив у Брона і відтоді плювався крізь дірки від вибитих зубів.

— Чи не почувається мосьпан самотнім і некоханим? — Йому на коліна ковзнула Дануся і ніжно вкусила за вухо. — Я маю ліки від вашої самотності.

Тиріон посміхнувся і хитнув головою.

— Ти така гарна, що й слів таких ще не придумали, люба моя. Та я вже звик до ліків Алаяйї.

— Ви ж навіть не пробували мої. Мосьпан ніколи не вибирає нікого, крім Яйї. Вона знає свою справу, та я краща за неї. Хіба не хочете впевнитися?

— Може, наступного разу.

Тиріон не мав сумніву, що Дануся — ласий шматочок: кирпата, жвава, з гривою рясного рудого волосся, що стікало спиною нижче від сідниць. Але ж у маєтку на нього чекала Шая.

Дівчина з хихотінням просунула руку йому між ніг і стиснула крізь штани.

— Схоже, він не хоче чекати до наступного разу, — оголосила вона. — Гадаю, він хоче з’явитися у всій красі й порахувати моє ластовиння.

— Данусю. — В дверях стояла Алаяйя, темна та холодна у тумані зеленого шовку. — Їхня ясновельможність прийшли до мене.

Тиріон м’яко виплутався з обіймів дівчини і підвівся. Дануся опиратися не стала.

— Наступного разу! — нагадала вона йому, поклала пальця до рота і почала його смоктати.

Коли чорношкіра дівчина повела його нагору сходами, то мовила:

— Бідолашна Дануся. Вона має два тижні, щоб спокусити мосьпана. Інакше програє свої чорні перли Мареї.

Марея була спокійна, бліда, тендітна дівчина, яку Тиріон помічав у вітальні раз чи другий. Зелені очі, порцелянова шкіра, довге пряме сріблясте волосся. Надзвичайно гарна і чарівна, та як на нього, надто невесела.

— Я почуваюся зле від того, що позбавляю перлів нещасну дитину.

— То відведіть її нагору наступного разу.

— Може, й відведу.

Алаяйя всміхнулася.

— Певно ж, не відведете, мосьпане.

«Має рацію» — подумав Тиріон, — «не відведу. Шая, може, й хвойда, зате я їй вірний. У свій спосіб.»

У баштовій кімнаті він прочинив двері до шафи і зиркнув цікаво на Алаяйю.

— Що ти робиш, поки мене нема?

Вона здійняла руки і потягнулася, як гнучка чорна кішка.

— Сплю. Відколи ви, мосьпане, почали до нас вчащати, я добре відпочиваю. А Марея вчить нас читати. Може, скоро я зможу чекати на вас із книжкою.

— Гарно виспатися — це велика втіха, — мовив він, — а гарно почитати — ще більша.

Він швидко поцілував її у щоку, а тоді звично пірнув у прохід.

Залишаючи стайню верхи на зозулястому мерині, Тиріон чув музику, що пливла над дахами. Добре знати, що люди ще й досі співають, хоч би посеред різанини та голоду. Накотили спогади, у голові заграла пісня, і на мить він майже почув Тайшу, яка співала йому півжиття тому. Він натяг повід, щоб послухати. Але музика була не така, слів майже не чутно. Виходить, це зовсім інша пісня. Чом би й ні? Його люба невинна Тайша виявилася суцільною брехнею від