Буря Мечів - Джордж Мартін
Корабель! Давос вдивлявся в обличчя свого візаві. В сера Акселя були великі флорентівські вуха, як і в королеви. І з них, і з ніздрів росло жорстке волосся; таке ж волосся жмутками стирчало попід подвійним підборіддям. Ніс був широкий, чоло — нависле, а очі — близько посаджені й недобрі. «Він би мені радше погребальне кострище подарував, ніж корабель, сам казав, та якщо я зроблю йому ласку...»
— Якщо замірилися зрадити мене,— сказав сер Аксель,— не забувайте, що я чимало років був каштеляном Драконстону. Гарнізон відданий мені. Можливо, без згоди короля спалити вас я не зможу, та хто сказав, що ви не можете просто впасти з висоти? — він поклав м’ясисту долоню ззаду Давосу на шию й підштовхнув до поруччя мосту, яке доходило до пояса; ще трохи натиснув — і Давосове обличчя нависло над двором.— Ви мене чуєте?
— Чую,— озвався Давос. «І це ти мене звеш зрадником?»
Сер Аксель відпустив його.
— От і добре,— посміхнувся він.— Його світлість чекає. Ліпше нам його не затримувати.
На самому вершечку Кам’яного барабана, у великому круглому приміщенні під назвою Палата мальованого столу, Станіс стояв за тим столом, який і дав назву кімнаті — масивною дерев’яною стільницею, витесаною і розмальованою як карта Вестеросу ще за часів Ейгона Завойовника. Поряд з королем горіла залізна жаровня, сяючи жовтогарячим жаром. Четверо високих стрілчастих вікон виходили на північ, південь, схід і захід. За вікнами була ніч і зоряне небо. Давос відчував вітерець і чув слабенький шум моря.
— Ваша світлосте,— заговорив сер Аксель,— з вашого дозволу, я привів цибулевого лицаря.
— Я бачу.
Станіс одягнений був у сіру вовняну сорочку й порфиру і підперезаний простим чорним ременем, на якому висіли меч і кинджал. Чоло вінчала корона з червоного золота з язиками полум’я замість зубців. Вигляд король мав жахливий. Він наче постаршав на десять років порівняно з тим, яким Давос пам’ятав його того дня, коли відпливали зі Штормокраю до Чорноводдя на битву, яка обернеться для них кінцем. У коротко підстриженій борідці короля павутинням вплелася сивина, а сам він втратив чи не пуд ваги. Ніколи Станіс не був тілистим, але зараз із-під шкіри стирчали кості гострі як списи, наче прориваючись на волю. Навіть корона, здавалося, йому завелика. Очі — блакитні безодні — губилися в очних западинах, а під шкірою обличчя просвічував череп.
Та коли король помітив Давоса, легка усмішка торкнулася його вуст.
— Отже, море повернуло мені мого лицаря риби й цибулі.
— Так, ваша світлосте.
«А він знає, що я сидів у підземеллі?» Давос опустився на одне коліно.
— Підведіться, пане Давосе,— звелів Станіс.— Я скучив за вами, сер. Мені потрібна добра порада, і ви в цьому ніколи не хибили. То скажіть мені правду — яка покара за зраду?
Це слово зависло в повітрі. «Жахливе слово»,— подумав Давос. Його зараз просять засудити свого співкамерника? Чи себе самого? Королі знаються на покарі за зраду ліпше за інших.
— Зраду? — нарешті слабко вичавив він.
— А як це ще назвати, коли не визнають короля й намагаються вкрасти в нього належний йому по праву престол? Питаю ще раз: яка покара за зраду за законом?
Давосу не лишалося нічого, як відповідати.
— Смерть,— мовив він.— Кара на горло, ваша світлосте.
— І так було завжди. Я не... я людина не жорстока, Давосе. Ти мене знаєш. Давно знаєш. Не я видав цей закон. Так було завжди, ще за Ейгона й до Ейгона. Деймон Чорнопломінь, брати Тойни, король-стерв’ятник, великий мейстер Гарет... зрадники завжди розплачувалися життям... навіть Рейніра Таргарієн. Вона була дочкою короля і матір’ю аж двох королів, але померла як зрадниця, коли спробувала узурпувати братову корону. Це закон. Закон, Давосе. Не жорстокість.
— Так, ваша світлосте.
«Він не про мене». На мить Давосові стало шкода свою співкамерника, який сидить у темряві. Він розумів, що ліпше мовчати, але він страшенно змучився, в нього краялося серце, тож мимо власної волі мовив:
— Сір, лорд Флорент не хотів вас зрадити.
— Контрабандисти називають це по-іншому? Я його правицею зробив, а він моє право хотів продати за миску горохової каші. Навіть Ширін хотів їм віддати! Мою єдину дитину хотів віддати за байстрюка, народженого з інцесту,— голос короля був хрипкий від гніву.— Брат мій мав дар завойовувати серця. Навіть серця недругів. У Літньому Палаці він за один день переміг у трьох битвах і забрав назад у Штормокрай як бранців лордів Грандисона й Каферена. Повісив їхні прапори у себе в залі як трофеї. Каференові білі оленятка були всі у плямах крові, а Грандисонів сплячий лев подерся мало не надвоє. Та поночі вони всідалися під тими прапорами й разом з Робертом гуляли й пили. Він їх навіть з собою на полювання брав.
«Ці люди тебе хотіли видати на спалення Ейрису,— сказав я йому, побачивши, як вони кидають топірці у дворі.— Не варто давати їм топори в руки». Роберт тільки розреготався. Я б Грандисона й Каферена в підземелля посадив, а він їх на друзів перетворив. Лорд Каферен загинув у замку Ашфорд від руки Рендила Тарлі, воюючи за Роберта. Лорд Грандисон отримав поранення на Тризубі й за рік помер. Мій брат зумів завоювати їхню любов, а я отримую тільки зраду. Батько, дідо, кузени, мій добрий дядько...
— Ваша світлосте,— сказав сер Аксель,— благаю, дайте мені шанс довести, що не всі Флоренти такі ненадійні.
— Сер Аксель підштовхує мене поновити війну,— мовив король Станіс до Давоса.— Ланістери вважають, що я кінчений і розбитий, бо присяжні лорди кинули мене — майже всі. Навіть лорд Естермонт, батько моєї рідної матері, прихилив коліно перед Джофрі. Кілька досі відданих людей зневірюються. Марнують життя на пиятику й азартні ігри, зализуючи рани, як побиті дворняги.
— Битва знов запалить їм серця, ваша світлосте,— сказав сер Аксель.— Поразка — це хвороба, а ліки — перемога.
— Перемога! — король скривив губи.— Різні бувають перемоги, сер. Але розкажіть спершу свій