Буря Мечів - Джордж Мартін

— Звідки така певність? — не здавався Едмур.— Фрей хотів одружити мене з однією зі своїх дочок з самого дня мого народження, тож не дасть такому шансу прослизнути між тих його загребущих пальців. Коли Лотар передасть йому нашу відповідь, він ще плазуватиме перед нами й погодиться на заручини... і на те, щоб наречену я обрав сам.

— Можливо, але на це потрібен час,— мовив Бринден Чорнопструг.— Та чи можемо ми чекати, поки Лотар їздитиме туди-сюди з пропозиціями і контрпропозиціями?

Роб стиснув кулаки.

— Мені слід повертатися на північ. Мої брати загинули, Вічнозим спалений, народ мій узяли на мечі... боги знають, чого хоче той Болтонів Байстрюк і чи Теон ще живий і на свободі. Не можу я тут сидіти й чекати весілля, яке чи то відбудеться, чи то не відбудеться.

— Має відбутися,— сказала Кетлін, хоч і нерадо.— Я так само, як і ти, брате, не хочу більше чути ні образ, ні скарг Волдера Фрея, але вибору в нас немає. Без цього весілля Робовій справі кінець. Едмуре, ми маємо погоджуватися.

— Ми маємо погоджуватися? — роздратовано повторив він.— Я щось не чув, щоб тобі пропонували стати дев’ятою леді Фрей, Кет.

— Наскільки знаю, восьма леді Фрей ще жива й у доброму здоров’ї,— відповіла вона. «На щастя». Бо, знаючи лорда Волдера, і до такого теж могло дійти.

— Я,— сказав Чорнопструг,— остання людина в Сімох Королівствах, яка має право вказувати іншим, з ким одружуватися, небоже. Одначе, пригадую, ти просив дозволу загладити провину за Битву на бродах.

— Я трошки інше мав на увазі. Поєдинок з Царевбивцею. Сім років покути як жебручий брат. Переплисти призахідне море зі зв’язаними ногами.

Побачивши, що ніхто й не усміхнувся, Едмур підніс руки.

— Чужі б вас усіх ухопили! Гаразд, я одружуся з тою дівкою. Загладжу провину.

Давос

Лорд Алестер різко звів погляд.

— Голоси,— зронив він.— Чуєте, Давосе? Хтось по нас прийшов.

— Вугор,— озвався Давос.— Час вечері, десь так.

Минулого разу Вугор приніс їм половину яловичо-свинячого пирога, ще й карафу меду. На саму думку про це в Давоса забуркотіло в животі.

— Ні, там не одна людина.

«А він має рацію». Давос розчув принаймні два голоси; кроки наближалися. Звівшись на ноги, він підійшов до ґрат.

Лорд Алестер струсив солому з одягу.

— По мене послав король. Або королева, так; Селіза б ніколи не дозволила мені тут згнити — мені, її родичу!

З того боку показався Вугор зі зв’язкою ключів у руці. За ним ішов сер Аксель Флорент з чотирма гвардійцями. Поки Вугор шукав потрібного ключа, вони чекали під смолоскипом.

— Акселю,— погукав лорд Алестер.— Боги праведні! По мене послав король чи королева?

— Ніхто по тебе не посилав, зраднику,— озвався сер Аксель.

Лорд Алестер сахнувся, наче йому ляпаса дали.

— Ні, присягаюся, я не зраджував! Чому ви не слухаєте? Якби його світлість дозволив мені все пояснити...

Вугор застромив у замок великого залізного ключа, провернув його й відчинив двері в камеру. Іржаві завіси запротестували.

— Ти,— сказав Вугор Давосу.— Сюди.

— Куди? — Давос перевів погляд на сера Акселя.— Скажіть правду, сер, мене спалити збираються?

— По вас послали. Йти зможете?

— Зможу,— Давос зробив крок з камери. Вугор з гуркотом зачинив двері, й лорд Алестер перелякано скрикнув.

— Забери смолоскип,— наказав сер Аксель тюремнику.— Хай зрадник сидить у темряві.

— Ні,— гукнув його брат.— Акселю, будь ласка, не забирай світла, боги милостиві!..

— Боги? Є тільки Р’глор, і є Чужий.

Сер Аксель різко махнув рукою, й один з гвардійців витягнув з держака смолоскип і рушив до сходів, ведучи перед.

— Ви мене до Мелісандри ведете? — поцікавився Давос.

— Вона там теж буде,— сказав сер Аксель.— Вона-бо завжди поруч з королем. Але це його світлість послав по вас.

Давос притиснув руку до грудей, де колись на шнурку висів його талісман у шкіряній торбинці. «Уже нема її,— пригадав він,— разом з кінчиками чотирьох пальців». Але долоні в нього й так великі — зможуть стиснути жінку за горло, подумав він, особливо за таку тонку шийку, як у неї.

Вони по одному подерлися нагору гвинтовими сходами. Стіни тут були з шорсткого темного каменю, прохолодного на дотик. Попереду рухалося світло смолоскипа, а позаду на стінах марширували тіні. Після третього повороту проминули залізні ґрати, які вели в чорноту, а після п’ятого — ще одні. Давос прикинув, що вони вже близько до поверхні, а може, вже й над нею. Наступні двері були вже дерев’яні, але люди й далі піднімалися вгору. Хоча тут на стінах з’явилися стрільниці, крізь товщу каменю не пробивалося сонячне світло. Надворі була ніч.

На той час як сер Аксель розчахнув важкі двері й жестом запросив Давоса заходити, у того вже ноги боліли. За дверима над безоднею вигнувся високий камінний міст, який вів до масивної центральної вежі під назвою Кам’яний барабан. В арки, на яких тримався дах, невтомно задував морський бриз, і Давос, переходячи міст, відчував запах солоної води. Він глибоко вдихнув, наповнюючи легені чистим холодним повітрям. «Вітре й водо, дайте мені сили»,— молився він. Унизу у дворі горіло величезне багаття, відганяючи нічні жахіття, а навколо нього зібралися люди королеви, виспівуючи хвалу своєму новому червоному богові.

На середині мосту сер Аксель знагла зупинився. Коротко махнув рукою, і гвардійці відішли подалі, щоб не чути розмови.

— Якби мене питали, я б вас спалив разом зі своїм братом Алестером,— сказав він до Давоса.— Обидва ви зрадники.

— Кажіть, що хочете. А я короля Станіса ніколи б не зрадив.

— Зрадили б. І зрадите. З очей ваших бачу. І в полум’ї я теж це бачив. Р’глор благословив мене цим даром. Як і леді Мелісандрі, він показує мені у вогні майбутнє. Станіс Баратеон посяде Залізний трон. Я бачив це. Я знаю, що для цього треба. Замість мого брата-зрадника його світлість має зробити правицею мене. Так ви йому і скажете.

«Я?» Давос нічого не відповів.

— Королева наполягає на моєму призначенні,— провадив сер Аксель.— Навіть ваш старий друг-лісянець, отой пірат Саан, теж так каже. Ми з ним розробили план.