Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін
Звісно, про адекватний «вид письма» для відтворення української не може бути й мови. Проте певний фонетичний еквівалент можна було би розробити, ґрунтуючись на Феаноровій системі. Короткий приклад на титульній сторінці не є спробою унаочнити це. Він радше демонструє можливий результат творчого процесу когось із ґондорців, котрий вагався між значеннями літер, прийнятими в його «виді письма», і традиційним українським правописом. Легко помітити, що крапку внизу (один із методів позначення слабкого редукованого голосного) вжито тут для передання ненаголошеного і (в англомовному варіанті її ж використано у слові here на позначення німого кінцевого е; при переданні англомовних написів, the, of і of the виражається скороченнями: подовжені dh та v, а також літера з нижньою рискою).
*
Назви літер. У всіх видах письма кожна літера та кожен знак мали свої назви; та назви ці було допасовано до фонетичного вжитку (чи вони описували фонетичний узус) конкретного знака в кожному окремому виді письма. Проте часто, особливо під час опису літер в інших способах письма, виникала потреба дати літері назву саме як літері — зважаючи на її форму. З цією метою у квеньї зазвичай послуговувалися «повними назвами» літер, навіть якщо йшлося суто про їхній ужиток у самій квеньї. Кожна «повна назва» була словом, яке реально існувало в цій мові й містило потрібну літеру. По змозі вона повинна була передавати перший звук цього слова; якщо ж звук чи звукосполучення в такій позиції були неможливі, то вони мусили йти відразу за початковим голосним. Ось назви поданих у таблиці літер: 1) тинко — «метал», парма — «книжка», кальма — «світоч», квессе — «батько»; 2) андо — «брама», умбар — «доля», анґа — «залізо», анґве — «павутиння»; 3) шуле (суле) — «дух», формен — «північ», гарма — «скарб» (або ж ага — «лють»), гвесша — «легіт»; 4) анто — «рот», ампа — «гак», анка — «щелепи», унке — «порожнина»; 5) нумен — «захід», Мальта — «золото», нольдо (давніше — нґольдо) — один із родів нольдорів, нвальме (давніше — нґвальме) — «мýка»; 6) оре — «серце» (внутрішній розум), вала — «божественна сила», анна — «дарунок», вілья — «повітря», «небо» (давніше — в’їлья); ромен — «схід», арда — «простір», «територія», ламбе — «язик», альда — «дерево»; сильме — «зоряне світло», сильме нукверна (обернене с), аре — «сонячне світло» (або ессе — «ім’я»), аре нукверна; г’ярмен — «південь», гвеста синдаринва, янта — «міст», уре — «спека». Певні варіації згаданих назв виникли у зв’язку з тим, що існували й інші, раніші, назви, які побутували у квеньї до того, як вона зазнала змін у вимові Вигнанців. Зокрема, літера № 11 називалася гарма, коли передавала спірант х у всіх позиціях, але коли цей звук став приглушеним варіантом г[84] у початковій позиції (хоча залишився х у середній), щодо нього було вжито назву ага. Аре первісно була азе, проте, коли з злився із 21, цей знак почали використовувати на позначення дуже поширеного у квеньї сс і назвали його ессе. Гвеста синдаринва, або «сіроельфійське гв», названо так тому, що у квеньї 12-та літера позначала звукосполучення гв, а окремих знаків для передання хв і гв ця мова не потребувала. Найбільш знаними й уживаними були назви літер 17 — н, 33 — г’я, 25 — р, 10 — ф: нумен, г’ярмен, ромен, формен = «захід», «південь», «схід», «північ» (порівняй: синдарські дŷн чи аннŷн, гарад, рŷн чи амрŷн, фород). Ці літери вказували на напрямки: Зх., Пд., Сх., Пн. — навіть у тих мовах, які послуговувались іншою термінологією. У Західних землях їх називали саме в такому порядку, починаючи з і стоячи обличчям до заходу; г’ярмен та формен узагалі означали «територія ліворуч» і «територія праворуч» (протилежно до позначення такого розташування у багатьох людських мовах).
ii
Керти
Кертас Дерон первісно було призначено лише для передання звуків синдарської мови. Найстарішими кертами були №№ 1, 2, 5, 6; 8, 9, 12; 18, 19, 22; 29, 31; 35, 36; 39, 42, 46, 50; і керта, що варіювала між 13 і 15. Значення надавали літерам не систематично. №№ 39, 42, 46, 50 були голосними та залишилися ними в усіх подальших доопрацюваннях. №№ 13,15 вживали на позначення г або с, а 35, відповідно, позначав с або г. Цю тенденцію — вагання щодо надання літері значення с чи г — спостерігаємо й у пізніших комплектах шрифтів. У тих символах, які складалися з «основи» та «гілки», 1-31, якщо додавали ще одну (лишень одну) гілку, то її розміщували праворуч. Обернений варіант теж траплявся досить часто, проте не мав фонетичного значення.
Давні форми цього вдосконаленого та розширеного кертасу набули назви Анґертас Дерон, адже поправив і реорганізував старі керти, як вважають, Дерон. Однак головні нововведення: запровадження двох нових рядів 13-17 і 23-28 — найімовірніше, винайшли нольдори з Ереґіону, бо ці знаки вживали на позначення звуків, непритаманних синдарській мові.
У реорганізації Анґертасу вдається помітити кілька основних (вочевидь, натхненних Феаноровою системою) принципів: 1) додавання риски до гілки вказувало на участь голосу; 2) обернена керта вказувала на появу «спіранта»; 3) розміщення двох гілок обабіч основи вказувало на участь голосу та назальність. Принципів цих дотримувалися послідовно, з єдиним винятком. Синдарська (архаїчна) мова потребувала знака для передання спірантам (або носового в), а тому що цього найлегше було досягти, використавши обернений знак для м, то оберненому № 6 надали значення м, а от № 5 — значення гв.
№ 36, який, теоретично, означав з, вживали в синдарському чи квенійському правописах на позначення сс, — порівняй: Феаноровий 31. № 39 вживали на позначення і або й; 34 і 35 вживали на позначення с; а 38 — на позначення поширеної послідовності
