Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін

З-поміж усіх людських родів лише дунедайни знали та розмовляли ельфійською мовою: адже батьки їхні вивчили синдарську і передали її в спадок своїм дітям як частину традиції, що ледве чи й змінилася з плином років. Мудреці їхні вивчили також і високоельфійську квенью й цінували її понад решту мов, саме з її слів утворивши назви багатьох місць слави та шаноби й імена багатьох осіб королівської крові та великої ваги[87].

Проте здебільшого рідною мовою нуменорців була їхня предковічна людська мова — адунайська, до якої згодом, у дні погорди, повернулися королі та володарі, відмовившись од ельфійської, якою натомість продовжувала послуговуватися жменька людей, котрі не зрадили давньої дружби з ельдарами. У період розквіту нуменорці заснували чимало фортів і гаваней на західних узбережжях Середзем’я, куди допливали своїми кораблями. Однією з основних їхніх гаваней був Пеларґір поблизу гирла Андуїну. Там розмовляли адунайською, і, змішавшись із безліччю слів із мов нижчих людських родів, вона перетворилася на спільну мову, яка звідтіля поширилась уздовж узбереж серед усіх, хто мав хоч якісь зв’язки з Вестернесом.

Після Повалення Нуменору Елендил допровадив уцілілих ельфодрузів назад, на північно-західні береги Середзем’я. Там уже мешкало чимало людей, у тілі яких текла цілком або почасти нуменорська кров; але небагато з-поміж них пам’ятало ельфійську мову. Відтак усі стверджували, що дунедайнів од самого початку було значно менше, ніж людей нижчого роду, серед котрих жили та котрими правили ці могутні й мудрі володарі-довгожителі. У стосунках із іншими народами й у власних просторих королівствах вони послуговувалися спільною мовою, проте розвивали та збагачували її, запозичуючи слова з ельфійських мов.

У дні нуменорських королів такий ошляхетнений вестрон поширився цілим світом, його знали навіть їхні вороги; проте й дунедайни дедалі частіше розмовляли саме цією мовою. Тож у період Війни за Перстень ельфійську мову знала тільки дещиця мешканців Ґондору, й кількість їхня з дня на день зменшувалася. Знавці цих мов жили головно в Мінас-Тіріті й у сусідніх містах, а також на підпорядкованій території вельмож Дол-Амрота. Проте майже всі власні назви й топоніми у Ґондорі були ельфійськими за формою й значенням. Походження деяких огортала таємниця, але вони, без сумніву, дійшли з тих часів, коли кораблі нуменорців іще не підкорили Море: приміром, Умбар, Арнах і Ерех, а також назви гір Ейленах та Ріммон. Форлокґ теж належить до цього типу назв.

Більшість людей із північних околиць Західних Земель походила від едайнів Першої Епохи чи від споріднених із ними груп. Відтак мови їхні були близькі до а дунайської, а деякі зберегли подібність до спільної мови. Такими були й народи, які мешкали у верхніх долинах Андуїну, — беорнінґи та лісовики зі Західного Морок-лісу; і далі на північ і на схід — люди з Довгого Озера та з Долу. З теренів, які простяглися між Ірисовою Рікою та Візкаменем, походив народ, відомий як рогірими, Повелителі Коней. Вони розмовляли своєю предковічною мовою та, послуговуючись нею, дали нові назви майже всім місцям своєї нової країни; себе вони іменували еорлінґами, або Людьми з Вершницької Марки. Та володарі того народу добре знали спільну мову і говорили нею шляхетно — на кшталт своїх союзників у Ґондорі: бо вестрону в Ґондорі, звідки, власне, він і поширився, все ще був притаманний вишуканий і старовинний стиль.

Цілком відмінною мовою послуговувалися дикуни з Лісу Друадан. Інакшою чи хіба що віддалено спорідненою з вестроном була й мова смурноземців. То були рештки тих народів, котрі в минулі епохи мешкали в долинах Білих Гір. Мерці зі Смурного Капища належали до них. Але в період Темноліття інші народи переселилися до південних долин Імлистих Гір; а вже звідти декотрі з них перебралися на пустельні землі аж до Курганних Пагорбів на півночі. Це і були родоначальники людей із Брі: проте відбулося це задовго до того, як вони стали підданцями Північного Королівства Арнору та перейняли вестрон. Тільки у Смурних Землях люди цього роду не покинули власної давньої мови та звичаїв — загадковий народ, що ворогував із дунедайнами і ненавидів рогіримів.

З їхніх мов у цій книзі фігурує одне-єдине слово форґойли — так вони називали рогіримів (кажуть, це означало «соломоголові»). Натомість рогірими називали терени цих людей і їхніх мешканців Смурними Землями і смурноземцями, бо представники тих народів були смагляві й темноволосі: зв’язку між складником дун (смурно) в цих назвах і сіроельфійським словом Дŷн — «захід» — немає.

Про гобітів

Гобіти зі Ширу та з Брі на той час, імовірно, перейняли спільну мову вже понад тисячу років тому. Проте вживали її по-своєму, вільно та недбало, хоч окремі, більше освічені за інших, усе ще вміли, коли випадала така оказія, застосувати переваги нормативного варіанту цієї мови.

Писемних згадок про мову, рідну саме для гобітів, немає. У прадавні дні вони, здається, завжди пристосовували до своїх потреб мови людей, біля чи серед котрих мешкали. Тож, потрапивши до Еріадору, гобіти швидко перейняли спільну мову і до того часу, коли вони оселились у Брі, вже почали потроху забувати ту, якою користувалися раніше. А раніше гобіти, найімовірніше, послуговувалися мовою людей із верхів’їв Андуїну, спорідненою з мовою рогіримів; утім, південні стури, схоже, до того, як перебралися на північ до Ширу, розмовляли мовою, спорідненою з мовою смурноземців[88].

Усі ці переміщення в часи Фродо все ще можна було відстежити за певними слідами, які гобіти залишили в місцевих словах і в назвах, чимало з яких дуже нагадували ті, що побутували в мовах Долу чи Рогану. Найбільш вартими уваги в цьому аспекті були назви днів, місяців і пір року; кілька слів такого самого штибу (як-от метом та сміал) і надалі перебували в загальному вжитку, та більшість збереглася тільки в топонімах Брі та Ширу. Імена самих гобітів теж показові в цьому сенсі й походили з далекого минулого.

Гобітами називали себе й усіх своїх родичів мешканці Ширу. Тим часом люди називали їх півмірками, а ельфи — періаннатами. Звідки взялося слово гобіт, не пригадує майже ніхто. Здається, проте, що первісно блідошкіри називали так власостопів і стурів, а ще то була спрощена форма слова, повний варіант якого найкраще зберігся в Рогані: гольбитла — «норорий».

Про інші раси

Енти. Найдавнішою расою, що продовжувала існувати у Третю Епоху, були онодрими, або ениди. Ентами їх називали мовою Рогану. Ельдари познайомилися з ними ще у прадавні часи, і саме завдяки ельдарам енти здобули якщо не власну мову, то принаймні прагнення