Ім’я вітру - Патрік Ротфусс

— А звідки, на твою думку, беруться перекази, е’ліре Квоуте? Кожна казка має десь на світі глибоке коріння.

— Що це за ім’я? Як воно працює?

Кілвін трохи завагався, а тоді знизав кремезними плечима.

— Це важко пояснити цією мовою. Будь-якою мовою. Запитай Елодіна — він постійно таке вивчає.

Я з власного досвіду знав, яка користь буде від Елодіна.

— То як ви зупинили вогонь?

— Ніякої таємниці в цьому немає, — відповів він. — Я був готовий до такого нещасного випадку, і в мене в кабінеті стояла невеличка пляшечка реактиву. Я скористався ним як зв’язком і позбавив розлив тепла. Реактив охолонув так, що втратив здатність кипіти, а залишки туману вигоріли. Левова частка реактиву витекла за решітку, тим часом як Джаксім та інші розкидали вапно й пісок, щоб приборкати те, що залишилося.

— Це ви зараз серйозно? — здивувався я. — Там же було як у пічці. Неможливо було перенести стільки тавмів тепла. Куди б ви його поділи?

— У мене саме на такий аварійний випадок був готовий порожній тепложер. Вогонь — це найпростіша з бід, до яких я підготувався.

Я відмахнувся від його пояснення.

— Все одно це неможливо. Там же, певно, було… — Я спробував підрахувати, скільки тепла йому б довелося пересунути, але розгубився, не знаючи, з чого починати.

— За моїми підрахунками, вісімсот п’ятдесят мільйонів тавмів, — сказав Кілвін. — Хоча, щоб дістати точнішу цифру, необхідно перевірити вловлювач.

Мені відібрало мову.

— Але… як?

— Швидко. — Він багатозначно змахнув перебинтованими руками, — але не легко.

Розділ шістдесят восьмий

Вічно мінливий вітер

Наступний день я перебув босоніж, без плаща та з похмурими думами про своє життя. Новизна героїзму швидко втратила блиск у світлі мого становища. Я мав один пошарпаний комплект одягу. Мої теплові опіки були несильними, але постійно боліли. Я не мав грошей ані на знеболювальні, ані на новий одяг. Я жував гірку вербову кору, і настрій у мене теж був гіркий.

Бідність висіла в мене на шиї важким каменем. Я ще ніколи не усвідомлював так чітко різниці між собою та іншими студентами. Усі, хто навчався в Університеті, могли покластися на якусь фінансову підтримку. Сімові батьки були з атурської шляхти. Віл був із заможної купецької родини з Шалду. Якщо в них наставали скрутні часи, вони могли взяти позику на ім’я рідних або написати додому.

Я ж не міг дозволити собі взуття. У мене була всього одна сорочка. Як я міг сподіватися провчитися в Університеті кілька років, щоб стати повноправним арканістом? Як я міг сподіватися на підвищення у званні без доступу до Архівів?

Ще до полудня я довів себе до такого похмурого настрою, що нагарчав на Сіма під час обіду, а тоді ми погиркались, як старе подружжя. Вілем не став висловлювати свою думку й старанно не відривав очей від своєї їжі. Врешті-решт, явно намагаючись розвіяти моє роздратування, вони запросили мене за річку на «Три гроші за бажання» наступного вечора. Я погодився піти, бо чув, що там демонструють оригінал Фелтемі, а не якусь цензуровану версію п’єси. Вона добре пасувала під мій настрій — у ній було вдосталь похмурого гумору, трагізму й зрад.

Після обіду я довідався, що Кілвін уже продав половину моїх випромінювачів. Оскільки було ясно, що після них синіх випромінювачів якийсь час не робитимуть, ціна була високою, і моя частка склала трохи більше ніж півтора таланта. Я здогадувався, що Кілвін міг трохи накрутити ціну, що злегка ранило мою гордість, але я не мав права дивитися дарованому коневі в зуби.

Але мій настрій не покращило навіть це. Тепер я міг дозволити собі взуття й ношений плащ. Гаруючи, як віл, до кінця семестру, я, можливо, зумів би заробити досить, щоб мені сяк-так вистачило й на відсотки для Деві, і на навчання. Ця думка не принесла мені радості. Я як ніколи чітко усвідомлював ненадійність свого становища. Я був за крок від катастрофи.

Мій настрій стрімко погіршився, і я вирішив пропустити вищу симпатію, щоб піти за річку, в Імрі. Трохи покращити мій настрій могла лише думка про зустріч із Денною. Я ще мусив пояснити їй, чому не прийшов на наше обіднє побачення.

Дорогою до «Еоліяна» я купив пару невисоких черевиків, зручних для ходіння й досить теплих для майбутніх зимових місяців. Після цього мій гаманець знову майже спорожнів. Вийшовши від шевця, я понуро підрахував свої гроші: три йоти та один драб. У мене й на вулицях Тарбієна бувало більше грошей…

— Ти сьогодні вчасно прийшов, — сказав Деох, коли я наблизився до «Еоліяна». — У нас тут на тебе дехто чекає.

Я відчув, як по моєму обличчю розповзається дурнувата усмішка, і плеснув його по плечу, попрямувавши всередину.

Замість Денни я побачив Фелу, яка сиділа сама за столиком. Неподалік стояв Станчіон і теревенив з нею. Побачивши, що я наближаюся, він покликав мене жестом і неквапом повернувся до свого звичного місця біля шинквасу, дорогою лагідно поплескавши мене по плечу.

Побачивши мене, Фела здійнялася на ноги й помчала до мене. Мені на мить подумалося, що вона зараз кинеться мені в обійми, неначе ми граємо ролі закоханих, що возз’єдналися, в якійсь атурській трагедії. Але вона різко зупинилася переді мною, і її темне волосся загойдалося. Вона була, як завжди, гарна, але на одній високій вилиці в неї темнів чималий синець, який уже почав багровіти.

— О ні, — промовив я, мимоволі відчувши її біль і піднісши руку до обличчя. — Це я тебе так упустив? Дуже прошу, вибач.

Вона здивовано глянула на мене, а тоді вибухнула сміхом.

— Ти вибачаєшся за те, що витягнув мене з вогняного пекла?

— Лише за той момент, коли я знепритомнів і впустив тебе. Це була звичайна дурість. Я забув затримати дихання й ковтнув трохи забрудненого повітря. У тебе більш нічого не постраждало?

— Нічого з того, що я можу показати тобі на людях, — сказала вона, трохи скрививши личко й ворухнувши стегнами так, що я добряче збентежився.

— Сподіваюся, там нічого страшного.

Вона скорчила сердиту гримасу.

— Ну, так. Я сподіваюся, що наступного разу ти впораєшся краще. Коли дівчині рятують життя, вона очікує, що з нею загалом будуть поводитися ніжніше.

— І правильно, — відповів я, розслабившись. — Будемо вважати це тренуванням.

На мить між нами запала тиша, і Фелина усмішка трохи пригасла. Вона наполовину простягнула до мене одну руку, а тоді завагалася й безвільно опустила її.

— Серйозно, Квоуте. Я… це була