Українська література » Фентезі » Ім’я вітру - Патрік Ротфусс

Ім’я вітру - Патрік Ротфусс

Читаємо онлайн Ім’я вітру - Патрік Ротфусс
потребує, але, мабуть, не може отримати з яблук, хліба й усього того, що тобі вдається роздобути, коли я не можу тебе знайти».

— Сни риб, — відповів я. — І моряцькі пісні.

Арі вдоволено кивнула й сіла, зі звичною дбайливістю розгорнувши невеличку шматину й розклавши їжу. Я стежив за нею, а вона тим часом заходилася їсти, вмочаючи зелену квасолину в сіль, перш ніж її куснути. Вона наче й не постраждала, але визначити це у блідому місячному світлі було важко. Я мусив знати напевне.

— У тебе все гаразд, Арі?

Вона зацікавлено подивилася на мене, схиливши голову набік.

— Був великий вогонь. Дуже багато його проникло вниз, за решітку. Бачила?

— Святий Боже, так, — відповіла вона з круглими очима. — Він був повсюди, і всі землерийки з єнотами бігли хто куди, намагаючись вибратися.

— Тебе щось зачепило? — спитав я. — Ти обпеклася?

Вона з хитрим дитячим усміхом хитнула головою.

— Ой, ні. Воно не могло мене зачепити.

— Ти була недалеко від вогню? — запитав я. — Вдихнула хоч трохи диму?

— Нащо мені вдихати дим? — Арі подивилася на мене, як на простачка. — Весь Підниз зараз пахне котячою сечею. — Вона наморщила носик. — Тільки біля Низинки та в Підвалах не пахне.

Я трохи розслабився, але помітив, що на лаві засовалася Мола.

— Арі, мій друг може підійти?

Арі завмерла, тримаючи квасолину на півдорозі до рота, а тоді розслабилася й кивнула один раз — так завзято, що довкола неї закрутилося тонке волосся.

Я жестом підкликав Молу, і вона неквапом пішла до нас. Мене дещо бентежило те, якою вийде їхня зустріч. Я понад місяць обережно виманював Арі з тунелів під Університетом, в яких вона жила. Я побоювався, що негативна реакція Моли може злякати її і змусити повернутися під землю, де я не матиму жодних шансів її знайти.

Я показав рукою на те місце, де стояла Мола.

— Це — мій друг, Мола.

— Привіт, Моло. — Арі подивилася й усміхнулася. — У тебе сонячне волосся, як і в мене. Хочеш яблуко?

Мола старанно не виказувала обличчям жодних емоцій.

— Дякую, Арі. Не відмовлюся.

Арі підстрибнула й побігла туди, де яблуня нависла над краєм даху. Тоді кинулася до нас, а її волосся замайоріло за нею прапором. Передала Молі яблуко.

— У цьому всередині є бажання, — буденним тоном повідомила вона. — Кусай лише тоді, як точно знатимеш, чого хочеш. — Тут вона знову сіла й з’їла ще одну квасолину, обережно жуючи.

Мола ретельно оглянула яблуко, а тоді надкусила його.

Після цього Арі швидко доїла вечерю й зав’язала торбинку з сіллю.

— А тепер грай! — захоплено вигукнула вона. — Грай!

Я, усміхаючись, дістав лютню й легко провів пальцями по струнах.

На щастя, великий палець я пошкодив на тій руці, якою виконував акорди, а там він мав бути відносно невеликою проблемою.

Настроюючи струни, я подивився на Молу.

— Можеш іти, якщо хочеш, — сказав я їй. — Я б не хотів ненароком зіграти тобі серенаду.

— Ой, будь ласочка, не йди. — Арі повернулася до Моли з відчайдушно серйозним виразом обличчя. — У нього голос як гроза, а руки знають усі таємниці, сховані глибоко під холодною темною землею.

Молині вуста скривилися в усмішці.

— Гадаю, заради цього я можу залишитися.

Тож я грав їм обом, тим часом як угорі не припиняли розміреного обертання зірки.

— Чому ти нікому не сказав? — запитала мене Мола, коли ми пройшли дахами.

— Здавалося, що це нікого не обходить, — пояснив я. — Якби вона хотіла, щоб люди знали, що вона там, вона б, гадаю, сказала їм про це сама.

— Ти знаєш, про що я, — роздратовано сказала Мола.

— Я знаю, про що ти, — зітхнув я. — Але що доброго з цього б вийшло? Вона задоволена своїм становищем.

— Задоволена? — судячи з голосу, Молі в це не вірилося. — Вона обірвана й напівжива від голоду. Вона потребує допомоги. Їжі та одягу.

— Я ношу їй їжу, — сказав я. — І одягу їй теж принесу, щойно… — Я завагався, не бажаючи зізнаватись у своїй крайній бідності, принаймні не так багатослівно. — Щойно зможу це організувати.

— Навіщо ж чекати? Якби ти просто сказав кому-небудь…

— Атож, — саркастично відказав я. — Я певен, що Джемісон вибіг би сюди з коробкою шоколадних цукерок і периною, якби знав, що під його Університетом живе виснажена напівбожевільна студентка. Її б запроторили до Черепниці, і ти це знаєш.

— Не обов’язково… — Вона навіть не стала закінчувати, бо знала, що я сказав правду.

— Моло, якщо люди прийдуть її шукати, вона просто чкурне вниз, у тунелі. Її відлякають, а я втрачу будь-яку можливість їй допомогти.

Мола поглянула на мене, схрестивши руки на грудях.

— Чудово. Поки що. Але тобі доведеться згодом привести мене сюди ще раз. Я принесу їй дещо зі свого одягу. Він точно буде для неї завеликий, але він кращий за те, що в неї є.

Я хитнув головою.

— Не спрацює. Пару витків тому я приніс їй ношену сукню. Вона каже, що носити чужий одяг — це брудно.

Мола, здається, спантеличилася.

— Вона не скидалася на шалдійку. Анітрішечки.

— Може, її просто так виховали.

— Тобі вже краще?

— Так, — збрехав я.

— Ти трусишся. — Вона витягнула руку. — Ось, зіпрись на мене.

Добре закутавшись у новенький плащ, я взяв її під руку й неквапом пішов до Анкера.

Розділ шістдесят дев’ятий

Вітер і прихильність жінки

Протягом наступних двох витків новий плащ зігрівав мене під час періодичних походів до Імрі, де мені вперто не щастило знайти Денну. У мене завше була якась причина перейти річку: узяти в Деві книжку, пообідати з Трепом, пограти в «Еоліяні». Але справжньою причиною була Денна.

Кілвін продав решту моїх випромінювачів, мої опіки гоїлись, а мій настрій покращувався. У мене з’явилися гроші на такі розкоші, як мило та друга сорочка на заміну тій, яку я втратив. Того дня я пішов до Імрі по басалові ошурки, яких потребував для поточної роботи — великої симпатичної лампи з двома випромінювачами, які я залишив собі. Я сподівався виручити за неї чималі гроші.

Те, що я постійно купував матеріали для рукотворства за річкою, може видатися дивним, але річ була в тому, що купці біля Університету частенько користалися з лінощів студентів і підвищували ціни. Я вважав, що заради можливості заощадити пару гріш-другий можна й пройтися.

Покінчивши зі своєю справою, я попрямував до «Еоліяна». Деох стояв на своєму звичному місці, притулившись спиною до дверей.

— Я виглядав твою дівчину, — сказав він.

Роздратований тим, наскільки передбачуваним я маю видаватись, я пробурчав:

— Вона не моя

Відгуки про книгу Ім’я вітру - Патрік Ротфусс (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: