Примари Пустомитського болота - Василь Тибель
- Невже по болоту поїхали?
Він видряпався на невисоке дерево й оглянув навколишнє болото. Воно простяглося плесом на всю далину до обрію, з однієї сторони багновицю підпирали синюваті стіни далекого лісу, а далі – безмежжя, скільки сягало око. Онищенко напружив зір, та ніяких слідів: ні людей, а тим більше автомобіля не було видно.
- Може втопилися? – промайнула думка. – Цього ще мені не вистачало. Невже не бачили, що попереду вода? Певно, щось сильно їх злякало. Оті здоровенні сліди, такого звіра я ще не бачив… Тут треба все добре обмізкувати.
Онищенко присів на купину, дістав із сумки пакет із закривавленою сорочкою.
- Треба буде здати цю пляму на експертизу, а заодно, дати запит про тих, на «Джипі».
Далеко над лісом прогуркотів грім. Із заходу на болото насувалася, крешучи блискавками темна хмара.
- Що ж мушу вертатися, а то ще застане гроза. Не подобається мені ця їзда по гниловоді. Взавтра повернуся з підмогою й організую пошуки.
Хоча дільничний і був невдоволений, що довелося перервати розшуки, але це вже було справжня справа. Він розкриє це загадкове зникнення, а можливо…
- Невже вбивство? – Максим не хотів вірити, але в цій «справі» не мав права пропустити жодного варіанту.
Коли мотоцикл дільничного під’їздив до села, по дорозі вже вдарили перші краплини дощу, а над лісом розбурхався справжній буревій. Старший лейтенант залишив мотоцикл під навісом і вскочив на ганок дільничного відділку. Тут його зустріла замурзана Надійка. Косички в дівчинки стирчали в різні сторони, як телевізійні антени. Вона витерла носа рукавом платтячка й скоса поглянула на міліціонера.
- А в нас хлопці плопали! – Надійка, хоча й ходила до п’ятого класу, та з літерою «р» вона не дуже товаришувала, тому заміняла її іншими легшими для вимови.
- Які ще хлопці? - насторожився Максим.
- Миколка, дядька Петла й Василько, тітки Наді.
У будинку дільничного сиділи заплакані батьки.
- Щось на сьогодні забагато зникнень. - Онищенко тяжко опустився в крісло. - Слухаю, як це сталося?
- Зранку кудись пішли. На дворі он яка гроза, а їх і досі немає. – Хлипала Василькова мати.
- Не хвилюйтеся, мабуть, на рибалку подалися. Вони ж знають ці місця, як свої п’ять пальців. Сидять десь у своїй будці й ждуть коли дощ ущухне. Максим втішав тітку Надію, а в самого на душі шкребли кішки.
- «Чи не пов’язані між собою ці два зникнення? Можливо, дітям загрожує небезпека?...» - питання без відповідей роїлися в його голові. А на дворі періщила несамовита злива.
Розділ 9. Гроза
- От тобі й на, а далі куди? – Миколка, став як вкопаний. Дороги попереду не було, вона, просто, обірвалася посеред болота.
- Ще й хмарища суне. Вертаймо назад! Сховатися тут ніде - промокнемо до нитки. – Вони оглянулися назад – позаду теж не було шляху, тільки вода і баговиння.
Друзі стояли розгублені; на декілька миль попереду, майже до обрію, було болото поросле осокою й очеретом. По цьому безмежному полі, там-сям розсипалися острівки вкриті низьким чагарником і верболозом, а все інше виблискувало на сонці зеленим дзеркалом болотної води. А там, у далині, здається, біля самого краю землі, підпирав небокрай сизо-голубий контур далекого лісу. У задушливому, спареному повітрі, висів запах затхлої води. Разом із тим, у цьому краєвиді відчувалася, якась незрозуміла краса, помітна тільки оку, що бачить красиве, в здавалось би звичайному, буденному, біля чого інші проходять тисячу разів, не помічаючи нічого особливого: у безмежжі поліського болота, широчині степу, чи пагорбах поділля. Наші друзі були з тих, особливих; що бачать красу, навіть у сухій травинці, яка оповита павутиною, чи в зів’ялому, зашерхлому листочку вкритому росою - тому вони, мимоволі, замилувалися величним краєвидом.
Вся природа притихла й ніби загіпнотизована спостерігала за ростом темної хмари, яка, скрегочучи блискавицями, помалу підбиралася до сонця. Розглядаючи навколо себе цей магічний краєвид, Василько раптом стусонув друга.
- Поглянь, Миколко, це ж той острівок, де ми бачили вогнище! Ми на Пустомитському болоті, тільки з іншого боку. Я вже починаю орієнтуватися.
- Так і є! А он - « Джип », ледь видніється з води. Далеченько від дороги.
- І, справді, « Джип », а то я вже вагався, чи не наснилося це мені вчора. А в тих кущах ми вчора бачили Професора.
- Гайда до машини, може, дощ пересидимо, та й звідти я вже знайду дорогу.
- А той, зі шрамом? А той, що стріляв? Ти не боїшся?
- Думаєш вони ще там? Чому ж машину не витягли? Мабуть по трактора пішли в село? Ми дощ пересидимо і гайда додому. Може ще й Професору допоможемо, хоч ліки передамо.
- Мені чогось не дуже туди хочеться.
- А що, краще тут стовбичити серед бруківки і ждати поки змиє дощем в озеро? Та якби той харцизник там залишився, він би випхав машину, чи двері позачиняв. А то, як ми її вчора бачили, так і стоїть розхристана, з відчиненими дверцятами.
- Тоді йдемо, але мені все ж боязко якось.
- Перестань, ходімо! - Хлопці побрели по купинах до острівка.
Сонце вже заховала хмара, і гладдю болотного озера пробігли перші пориви вітру. Вони були ще зовсім слабкі, але вже відчувалася прихована сила – гроза розкривала свої темні крила.
Коли до острова залишалося кільканадцять метрів, Миколка послизнувся й впав із купини, що гойдалася на воді поплавком. Василько не оглядався й стрибав далі по хитких острівках. Як раптом до нього донісся крик:
- Васильку-у-у, тону-у-у!
Хлопець, від несподіванки, мало сам не зірвався в трясину. Обережно балансуючи по живих острівцях осоки він підбіг до Миколки, який марно намагався вхопитися за куща.
- Тримайся! – крикнув Василько, подаючи руку. Але той не зміг дотягнутися до товариша. Тванюка
