Примари Пустомитського болота - Василь Тибель
- Ох вляпалися ми з тобою Васильку. Куди тепер цей камінець подіти?
- Давай взавтра вирішимо як бути. А поки мовчи!
- Може, хоча брату скажу?
- Думаю, не варто. Він зразу ж туди поїде, а там бандити озброєні.
- Певне, ти правий! – сумно видихнув Миколка.
Корови вже наближалися до села, коли хлопці їх наздогнали. Назустріч череді, в сутінках, вийшла стривожена Василькова мати й Миколчин старший брат Дмитро.
- Де це вас носило до цієї пори? Ми вже всі очі по виглядали. Сашко з Мишком уже давно пригнали, а вас десь чорти носять. Ми збиралися йти вас шукати. – Зустрів їх докорами Миколчин брат.
- Корови, якоїсь зарази, гедзались. – опустив очі Миколка.
- Певно, знову загралися. Батько тобі всипле! - Дмитро відвісив Миколці запотиличника.
- Ви ж могли самі заблудити, де б ми вас тоді шукали? - бідкалась Василькова мати. Вона була не така сувора й тільки скуйовдила голову хлопця. Василько похнюпився й легенько вислизнув від матері.
- Ну мам! Що ми маленькі? Ми ж свій ліс знаємо.
Корови ремигаючи розходилися по дворах. Надворі зовсім стемніло.
Розділ 7. Напис на долоні
Василько заклав два пальці до рота і пронизливо свиснув декілька разів біля паркану Миколчиної хати. Друг, як на диво зовсім не заспаний, за секунду вже стояв біля хвіртки.
- Що, гайда до сховки? – Хлопцям кортіло якнайшвидше роздивитися камінця. Якось уже дуже неправдоподібними видавались їхні вчорашні пригоди. Та й обговорити хотілося ті події. Вони вихором понеслися в кінець села, де на узліссі височіла стара, одинока сосна. Хлопці видряпалися на товсту розлогу гілку, вигребли з дуплянки мох і дістали пакунок. Миколка похапцем засунув руку в сумку і враз його лице перекосила гримаса відчаю.
- Немає! Каменя немає!
Василько, не розуміючи, що сталося кинувся до пакунка - торбина була пуста, лише на дні лежала монета із зображенням ящірки в короні і кілька папірців.
- Чортівня якась. Це що, хтось за нами слідкував і забрав камінця?
- От і добре, немає того камінця, немає мороки. А то я цілу ніч не спав. Може і ніякого пораненого Професора не було?
- Ти що думаєш, в нас обох того?... – Василько покрутив біля скроні пальцем.
- Той Професор про якихось чорних, білих плів, певно, із гарячки.
- Знаєш, а я йому вірю. Таки знайшли вони могилу царя, раз камінця дістали. Значить і про саламандр правда. А бандити на болоті, а постріли? Чи живий ще професор? Він би нам все розповів. Давай побіжимо на те місце.
- Тільки без мене, хватить із мене вчорашніх пригод. Тато, знаєш як мене відшмагав за корови.
- А якщо Професор стікає кров’ю і чекає нашої допомоги?
- Ти що, пострілів не чув?
- Все одно, ми повинні пересвідчитися? Я навіть ліки прихопив. – Василько дістав із кишені бинт, флакончик зеленки і якісь пігулки.
- Ну не знаю, мені не дуже хочеться зустрічатися знову із тим шрамистим.
Хлопці, сперечаючись спускалися із сосни, та враз Василько насторожився. Його увагу привернули велетенські сліди, які чітко відбивалися на траві.
- Поглянь-но сюди! Оце-то слід, такого я ще в житті не бачив.
Друзі схилилися над великим відбитком, якого помітили збоку біля стежки, він мабуть належав, якомусь велетню, бо був втиснений глибоко в траву. Слід чимось нагадував дуже велику гусячу лапу. Далі в кущах хлопці помітили ще кілька таких же відтисків.
- Сліди йдуть із лісу до дупла, а ось тут повертають назад. Чи не за камінцем Професора приходив цей «гусак-переросток»?
Миколка тільки шморгнув носом.
- Дивно, але відбиток цього сліду, нагадує мені одну із літер, що світилися в камінці.
- Справді, напис на камінці розпочинався зі схожої літери.
- Ти теж запам’ятав?
- Не тільки запам’ятав, а й ношу той напис із собою. Дивися!
Миколка простягнув правицю Васильку. На долоні був ніби вигравіруваний загадковий напис із камінця.
- Ти, що, переписав, щоб не забути?
- Ні, я просто, тоді взяв його в долоню, а сьогодні вранці дивлюся - на руці напис.
Хотів змити, а воно не зникає.
- Ого! - Послинив пальцем, протягнуту долоню, Василько. - Не відстає!
- Мені, правду кажучи, не дуже це все подобається. А може це пов’язано з відьмами, а не із якими не саламандрами?
- Ти знову за своє. Давай краще прослідкуємо куди пішов той здоровило.
- А Професор? Ти ж хотів його рятувати?
- Справді. Але якщо він живий то спитає де камінець? Професор доручив нам камінець, ризикуючи життям, тому мусимо дізнатися куди пішов той велетень.
- Тоді пішли!
Хлопці рушили , продиралися крізь колючі кущі, обдираючи до крові руки й ноги. Сліди вели через густі зарості терну. Василько йшов попереду, час-від-часу, припадаючи до землі, щоб не втратити напрямок. Позаду брів Миколка, йому не дуже хотілося нових пригод, та залишати друга самого він не збирався.
- Дивися, ну й кроки в цього «хлопця». Думаю, якщо ми його й зустрінемо, то так запросто, він нам камінця не віддасть.
- Ще б пак, то якого лисого, ми за ним премося?
- Треба дізнатися, куди він пішов, а тоді вирішимо що робити.
Друзі минули узлісся й заглибилися в ліс. Сліди йшли вдалині від дороги, через хащі. Гілки шмагали смільчаків по обличчю - ліс густішав.
- Глянь, що я знайшов! - Василько зняв із гілки жмут шерсті.
- Зелена?!!
- Таких зелених звірів, раніше в наших місцях не було.
- А, мо’, це снігова людина?
- Хто його знає, та як на мене, це скоріше болотна… Поглянь, він попрямував на болото.
- Як би там не було, я хочу побачити хто може так крокувати й залишати такі сліди.
Ліс закінчився й хлопці вийшли прямо на знайоме, Пустомитське болото. На багні слід губився, друзям приходилося обходити численні озерця. Хлопці вже добряче замочилися, а сліди, то з’являлися, то зникали й слідопитам доводилося довго відшукувати, куди ж пішло невідоме створіння, що зазіхнуло на схований скарб.
- Знаєш, корів було легше шукати. Вони, хоч не так стрибали. Цей перескакує через озерця, ніби через звичайні калюжі.
Судячи зі слідів створіння рухалося лісом досить незграбно, проте на болоті воно перестрибувало відкриту воду з легкістю звичайної жаби. Його