Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін

а Мері — на свого поні, який стояв поряд. Його звали Гладун. Аж ось із брами вийшов Еомер, а з ним були Араґорн і Гальбард, який ніс чималий держак, щільно загорнутий у чорну тканину, і ще двоє мужів, не старих і не молодих. Ельрондові сини були такі схожі між собою, що мало хто міг їх розрізнити: темноволосі, сіроокі, вродливі, як усі ельфи, вдягнуті в однакові блискучі кольчуги, приховані срібно-сірими плащами. Позаду йшли Леґолас і Ґімлі. Проте Мері стежив очима лише за Араґорном, — у ньому відбулася така разюча зміна, ніби за одну ніч на чоло цього чоловіка лягло багато років. Обличчя його було землистого кольору, понуре і втомлене.

— Дух мій непокоїться, володарю, — сказав Араґорн, зупинившись біля королівського коня. — Я почув дивні слова і бачу вдалині нові небезпеки. Довго думи мої не знали спокою, і, боюся, мета моя мусить змінитися. Скажи мені, Теодене, вирушаючи нині до Смурного Капища, скільки часу мине, доки ти дістанешся туди?

— Зараз уже година пополудню, — відказав Еомер. — До ночі третього дня ми повинні вже бути у Схові. До того минуть дві ночі після повні, а збір, за наказом короля, розпочнеться наступного дня. Швидше ми їхати не можемо, якщо силам Рогану судилося зійтися докупи.

Араґорн якусь мить мовчав.

— Три дні, — врешті пробурмотів він, — і збір сил Рогану щойно розпочнеться. Проте плину часу не сповільниш.

Промовивши, Араґорн поглянув угору і, здавалось, щось вирішив, бо обличчя його було вже не таке стривожене.

— Відтак, із твого дозволу, володарю, я та мої земляки змінимо наші наміри. Ми мусимо їхати власним шляхом і вже не критися. Час таємниць для мене минув. Я поїду на схід найкоротшою дорогою — Стежками Мерців.

— Стежками Мерців! — скрикнув Теоден і здригнувся. — Чому ти згадав про них?

Еомер пильно поглянув на Араґорна, і Мері здалося, що обличчя Вершників, котрі почули слова його друга, зблідли.

— Якщо ті Стежки і справді існують, — сказав Теоден, — то брами до них десь у Смурному Капищі, а через них не пройде жодна жива душа.

— Шкода, Араґорне, мій друже! — додав Еомер. — Я сподівався, що ми разом поїдемо на війну, та якщо ти шукаєш Стежок Мерців, то настав час нашого прощання, і на те, що ми коли-небудь знову зустрінемося під Сонцем, надії мало.

— Так, я обрав саме ту дорогу, — відказав Араґорн. — Але ось що я скажу тобі, Еомере: ми ще зустрінемося під час битви, хай би й усі війська Мордору стали нам на заваді.

— Чини так, як велить доля, володарю Араґорне, — промовив тоді Теоден. — Це, мабуть, і є твій життєвий присуд: топтати стежки, до яких іншим зась. Розлука ця завдає мені горя та відбирає сили, проте зараз я повинен їхати гірськими дорогами, не гаючи жодної миті. Прощай!

— Прощай, володарю! — відказав Араґорн. — Їдь назустріч великій славі! Прощавай і ти, Мері! Залишаю тебе в гарному товаристві — кращому, ніж ми сподівалися, коли гналися за орками до Фанґорну. Леґолас і Ґімлі, гадаю, поїдуть зі мною і далі. Проте ми тебе не забудемо.

— До зустрічі! — відповів Мері.

Нічого іншого не спало йому на гадку. Він почувався дуже малим, його бентежили та пригнічували всі ті похмурі слова. Зараз йому понад усе бракувало невичерпної Піпінової життєрадісності. Вершники готові були рушати, коні нетерпляче гризли вудила, а гобіт хотів, аби вони нарешті поїхали геть і щоби з усім цим було покінчено.

І Теоден озвався до Еомера, і здійняв руку, і гучно крикнув, і за його знаком усі Вершники рушили в дорогу. Вони помчали через Греблю до Падолу, а потому, різко звернувши на схід, обрали стежку, що огинала пагорби на відстані приблизно півтори версти й, повернувши на південь, ховалася серед пагорбів і зникала з очей. А Араґорн поїхав до Греблі й дивився вслід королівським людям, доки ті заглибились уже далеко в Паділ. Тоді він повернувся до Гальбарда.

— От і від’їхали троє, котрих я дуже люблю, і найменшого з них — чи не найбільше, — сказав Араґорн. — Він не знає, куди та пощо вирушив, але, навіть якби знав, то все одно поїхав би.

— У Ширі народ не великий, однак вартий багатьох добрих слів, — одказав Гальбард. — Там мало відомо про те, скільки праці ми доклали, убезпечуючи їхні кордони, та я їх не звинувачую.

— І ось наші долі переплелися, — додав Араґорн. — Але тут, на жаль, нам довелося попрощатися. Що ж, я повинен трохи попоїсти, а потім і ми будемо збиратись у дорогу. Ходімо, Леґоласе та Ґімлі! Мушу поговорити з вами, доки їстиму.

Вони разом повернулися до Бурґа, проте Араґорн іще якийсь час сидів мовчки, а решта чекала, доки він озветься.

— Ну-бо! — нарешті не втримався Леґолас. — Поговори з нами, й утішся, і струси тінь! Що трапилося з тобою, відколи ми сірого ранку приїхали до цього грізного місця?

— Я відбув страхітливу битву — грізнішу за ту, що була при Горнбурзі, — відповів Араґорн. — Я, друзі мої, зазирнув у Камінь Ортанка.

— Ти зазирнув у той триклятий чаклунський камінь! — скрикнув Ґімлі, а на його обличчі відобразилися страх і подив. — Ти щось сказав... йому? Навіть Ґандальф не наважився на таке знайомство...

— Ти забув, із ким розмовляєш, — суворо мовив Араґорн, і очі його зблиснули. — Чого ти боїшся? Що я, по-твоєму, міг розповісти йому? Хіба я приховував свій титул перед дверима Едораса? Ні, Ґімлі, — сказав чоловік уже лагідніше, й похмура маска злетіла з його лиця, яке тепер виглядало так, ніби Араґорн важко й невтомно працював кілька безсонних ночей поспіль.

— Ні, друзі мої, я законний власник того Каменя, тож маю право та силу, щоби ним користатися, — принаймні я в цьому переконаний... Право моє безсумнівне. А от щодо сили — її ледве вистачило.

І він глибоко вдихнув.

— Боротьба була запекла, втома після неї минає надто повільно. Я не сказав Ворогові жодного слова й урешті підкорив Камінь своїй волі. З цим Сауронові буде важко змиритись. І він побачив мене. Так, пане Ґімлі, він побачив мене, проте в іншій подобі, ніж ти бачиш мене тут. Якщо це допоможе йому, тоді я вчинив неправильно. Проте я так не