Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін

— Дивний загін — оті новоприбулі, — докинув Ґімлі. — Вони поважні й гордовиті, Вершники Рогану поряд із ними здаються мало не хлопчаками. Вони понурі з лиця, здебільшого обвітрені, мовби скелі чи й сам Араґорн, і мовчазні.

— І такі самі люб’язні, як Араґорн, коли здобуваються на слово, — Додав Леґолас. — А ви звернули увагу на братів Елладана й Ельрогіра? Вони не такі похмурі зовні, натомість вишукані та вродливі, немов ельфійські вельможі. Та, зрештою, це й не дивно, адже вони сини Ельронда з Рівендолу.

— Навіщо вони приїхали? Ти щось чув? — запитав Мері.

Він уже вдягнувся і накинув на плечі свій сірий плащ, і всі троє покрокували в напрямку зруйнованої брами Бурґа.

— Вони відповіли на заклик, і це ти теж чув, — нагадав Ґімлі. — Кажуть, до Рівендолу прилетіла звістка: «Араґорн потребує своїх земляків. Нехай дунедайни мчать до нього в Роган!» Але звідки прийшло це послання, вони не знають. Я припускаю, що його автор — Ґандальф.

— Ні, Ґаладріель, — заперечив Леґолас. — Чи ти забув, як вона Ґандальфовими вустами говорила про Сірий Загін, що їде з Півночі?

— Авжеж, справді, — погодився Ґімлі. — Лісова Володарка! Вона розгадує багато сердець і прагнень. Ну, і чому ми з тобою, Леґоласе, не забажали, щоби до нас приїхали воїни наших народів?

Ельф стояв у цю мить уже перед брамою, звернувши ясний погляд на північний схід, і обличчя його було занепокоєне.

— Не думаю, що вони прибули б, — відповів він ґномові. — Навіщо їм іти на війну, якщо війна вже сама крокує їхніми землями?..

Троє приятелів ще трохи погуляли разом, балакаючи про перипетії тутешньої битви, а відтак спустилися від брами, минули кургани загиблих на зеленому моріжку край дороги і спинились аж на Гельмовій Греблі й подивилися звідти на Ізвір. Там уже виднівся Насип Смерті — чорний, високий і кам’янистий, а довкола можна було виразно розгледіти сліди гуорнів, які витоптали та дощенту випалили тут траву. Смурноземці й чимало людей із гарнізону Бурґа працювали біля Греблі й у полях, і довкруж розбитих стін по всіх усюдах було навдивовижу тихо: стомлена долина відпочивала після шаленої бурі. Невдовзі приятелі повернулися до міста й подались обідати до головної зали Бурґа.

Король уже був там і, щойно вони ввійшли, покликав до себе Мері й наказав, аби поруч із троном поставили крісло для гобіта.

— Тут не зовсім так, як я волів би, — сказав Теоден, — бо в Ґорнбурзі все не таке, як в Едорасі. І бракує твого друга, котрий теж повинен був бути з нами. Та збіжить чимало часу, перш ніж ми — ти і я — зможемо сісти за високим столом у Медусельді; коли я повернуся туди, нам буде не до бенкетів. Ну ж бо! Їж і пий! Погомонімо, доки є на те змога. А потім ти поїдеш зі мною.

— А можна? — перепитав Мері, приємно вражений. — Це було б чудово!

Він іще ніколи в житті не був такий вдячний за доброту, виражену словами.

— Боюся, я тільки плутаюся в усіх під ногами, — гобіт затнувся, — а я хотів би зробити бодай щось, розумієте?

— Не сумніваюся, — відповів король. — Я попросив, аби тобі підшукали хорошого гірського поні. Він понесе тебе так швидко, як жоден кінь, тими дорогами, якими нам доведеться їхати. Бо я вертатиму з Бурґа гірськими стежками, а не рівниною, і прибуду до Едораса через Смурне Капище, де на мене очікує Володарка Еовин. Ти будеш моїм зброєносцем, якщо хочеш. Еомере, чи є в цьому місці військові обладунки, які пасували би моєму зброєносцеві?

— Тут немає великих складів зброї, володарю, — відповів Еомер. — Можливо, поталанить знайти для нього легкий шолом, але не кольчугу чи меч, які пасували би до гобітського зросту.

— Я маю меч, — відказав Мері, підводячись і виймаючи з чорних піхов невелике блискуче лезо.

Гобіта раптом переповнила любов до цього старого короля, він став на одне коліно, взяв його руку і поцілував.

— Дозволь покласти меч Меріадока зі Ширу тобі на коліна, Королю Теодене! — скрикнув він. — Візьми мене до себе на службу, якщо твоя ласка!

— Я радо візьму тебе на службу, — мовив король і, поклавши довгі старечі долоні на каштанове волосся гобіта, благословив його. — Підведися, Меріадоку, зброєносцю Рогану з двору Медусельду! Візьми свого меча, і нехай тобі таланить!

— Ти будеш мені за батька, — промовив Мері.

— Але недовго... — відповів Теоден.

Вони сиділи і розмовляли за трапезою, аж раптом Еомер нагадав:

— Наближається година, коли ми постановили собі рушати в дорогу, володарю, — сказав він. — Наказати, нехай сурмлять у роги? Та де ж це Араґорн? Місце його було порожнє, він не сідав із нами до столу.

— Ми підготуємося до від’їзду, — відказав Теоден, — нехай Володареві Араґорну перекажуть, що невдовзі час вирушати.

Король із охоронцями та з Мері спустився від брами Бурґа до того місця, де на зеленій траві згуртувалися Вершники. Багато хто вже сидів у сідлах. Загін тут зібрався чималий, бо король залишав у місті лише нечисленний гарнізон, а всіх, кого можна було взяти зі собою, він повів на збройну муштру в Едорас. Утім, тисяча списів уже поїхала туди вночі, а ще понад п’ять сотень мали нині вирушати разом із королем, — здебільшого то були люди з полів і з рівнин Західної Сторони.

Трохи осторонь строєм сиділи на конях блукачі: мовчазні, озброєні списами, луками та мечами. Вони були одягнені в темно-сірі плащі, а голови та шоломи прикрили каптурами. Коні їхні були сильні, мали гордовиті постави і скуйовджені гриви, проте одному з них бракувало вершника — то був Араґорнів кінь, якого йому привели з Півночі, й звали його Рогерин. Ані на спорядженні, ні на збруї тих коней не видно було бодай крихітного зблиску самоцвітів чи золота, жодної оздоби, а їхні вершники не мали символів чи знаків, окрім срібної фібули у вигляді променистої зорі, що скріплювала плащ на лівому плечі.

Король сів на Снігогрива,