Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін
Араґорн не торкнувся до мерця, тільки певний час мовчки роздивлявся його, потому підвівся й зітхнув. «Тут квіти симбельмине не зацвітуть, допоки стоятиме світ, — пробурмотів. — Дев’ять курганів і ще сім нині вкрила зелена трава, й упродовж усіх цих років він лежав біля дверей, яких не зміг відімкнути. Куди вони ведуть? Чому він хотів пройти ними? Цього вже ніхто не дізнається!»
— Це не моє завдання! — раптом закричав він, розвернувшись і звертаючись до шепотливої темряви. — Бережіть свої скарбниці та свої таємниці при собі у Прокляті Роки! Ми прагнемо тільки швидкості. Пропустіть нас і йдіть слідом! Я-бо кличу вас до Каменя Ереху!
Відповіді не було — хіба що вважати відповіддю тишу, ще моторошнішу, ніж повсюдний шепіт. І раптом налетів холодний вітер, і полум’я смолоскипів гойднулося та погасло, і запалити їх іще раз було годі. Про те, що сталося протягом наступної години чи кількох, Ґімлі пам’ятає мало. Його побратими квапились уперед, а він постійно плентався останнім, і його переслідував липкий жах, який от-от мав би його схопити: позаду линув примарний шум, схожий на тіні безлічі кроків.
Несподівано десь зажебоніла вода — звук був неприємний і виразний, ніби камінь, упавши, потривожив сон темної тіні. Почало світлішати, й — о диво! — Загін пройшов через іще одну браму, широку, з високою аркою. Разом із товариством із неї вибіг струмочок, а поодаль, різко зриваючись донизу, дорога тяглася між стрімчаків, гострих, як вістря ножів, що стриміли на тлі неба, в якому мерехтіли крихітні зорі. Згодом Ґімлі довідався, що то було за дві години до заходу сонця того самого дня, коли вони вирушили зі Смурного Капища. Проте, якби ґнома запитали про час одразу після виходу з печери, він сказав би, що настали сутінки якогось іншого року чи й іншого світу.
Загін осідлав коней, і Ґімлі знову сидів біля Леґоласа. Їхали вервечкою, і наблизився вечір, і запали глибокі сині сутінки, а страх усе одно не відпускав подорожніх. Леґолас обернувся, щоби заговорити до Ґімлі, й тоді ґном нарешті побачив перед собою сяйво ясних ельфійських очей. За ними їхав Елладан — останній із Загону, та не останній серед тих, хто спускався гірською дорогою.
— Мерці рушили за нами, — сказав Леґолас. — Я бачу постаті людей і коней, тьмяні стяги, схожі на клапті хмар, списи, схожі на зимові хащі в імлистій ночі. Мерці рушили за нами.
— Так, Мерці їдуть позаду. Їх покликали, — озвався Елладан.
Аж ось Загін зненацька вибрався з ущелини, ніби вигулькнув зі шпарини у стіні, й опинився на верховині розлогої долини, і потік, що біг поряд, із холодним клекотом стрибнув униз, перетворившись на каскадний водоспад.
— Де це ми, хай йому грець? Невже досі в Середземні? — запитав Ґімлі.
— Ми спустилися з верхів’я Мортонду — довгої холодної ріки, що збігає врешті до моря й омиває стіни Дол-Амрота. Щоби ти не запитував опісля, я скажу, що люди називають її Чорнокоренем, — відповів Елладан.
Долина Чорнокореню була розлогим рівнинним тереном, що врізався у стрімкі південні схили гір. Круті схили поросли травою, проте в ту годину мандрівникам усе здавалося сірим: сонце вже сіло, й далеко внизу мерехтіли вогники людських домівок. Долина та була родюча, і там мешкало багато люду.
Потому, не повертаючись, Араґорн крикнув так голосно, щоби його почули всі:
— Друзі, забудьте про втому! Скачіть, скачіть щодуху! Ми мусимо дістатися до Каменя Ереху, доки скінчиться цей день, а дорога ще є не близька.
Тож подорожні, навіть не озирнувшись, промчали гірськими луками й прибули до мосту понад бурхливим потоком, де знайшли шлях, що вів до пониззя.
Коли над’їхали вершники, у хатинах невеличкого селища погасли вогні й зачинилися двері, а люди, котрі були надворі, з криками кинулися навтьоки, мов олені, яких женуть мисливці. У глибокій пітьмі раз у раз повторювався один і той самий крик:
— Король Мерців! Король Мерців наступає!
Десь удалині закалатали дзвони, і люди втікали, щойно побачивши Араґорна: та воїни Сірого Загону квапились і летіли, наче мисливці, доки їхні коні почали спотикатися від утоми. Зрештою, вже перед самою північчю, вершники дісталися до Ерехського Пагорба — в темряві такій чорній, якими бувають хіба глибокі гірські печери.
Той пагорб і пустельні луки довкола нього оповивав жах перед Мерцями. Адже на його вершині стояв чорний камінь, круглий, неначе велика сфера, заввишки з людину, хоч уже наполовину вгрузлий у землю. Він був геть не схожий на земне каміння, ніби впав із неба (дехто так і гадав); однак ті, хто ще не забув традиційних учень Вестернесу, стверджували, що його привезли зі зруйнованого Нуменору і що тут його встановив Ісільдур, коли висадився на цій землі. Ніхто з тих, хто мешкав у долині, не смів ані наближатися до нього, ні селитися поблизу, бо побутувала думка, що біля того каменя зустрічаються воїни-примари, котрі в особливо страшні часи юрмляться там і шепочуться між собою.
Тож саме до того Каменя глупої ночі й під’їхав Загін і зупинився. Тоді Ельрогір дав Араґорнові срібний ріг, і той засурмив у нього, і присутнім причулося, ніби десь далеко у відповідь теж засурмили ріжки — ніби відлуння у глибоких печерах. Потім усе стихло, та Загін відчував, що довкола нього на пагорбі, де стояв Камінь, зібралося велике військо. А з гір прилетів прохолодний вітер, що нагадував подих привидів. Тоді Араґорн зійшов із коня і приступив до Каменя, гукнувши могутнім голосом:
— Клятвопорушники, чому ви прийшли?
І серед ночі озвався голос, і відповів йому так, ніби долинав здалеку:
— Щоби дотримати нашої клятви й упокоїтися.
Тоді Араґорн сказав:
— Нарешті настав цей час. Я попливу Андуїном до Пеларґіра, а ви рушите за мною. І коли ця земля очиститься від Сауронових прислужників, я вважатиму вашу клятву дотриманою, ви