Буря Мечів - Джордж Мартін

Мисливець виявився кремезним чолов’ягою в заплатаній дубленій шкірянці, лисуватим, з коротким підборіддям, ще й сварливим. У Скельному Септі Арія думала, що Лима й Зеленобородого роздеруть на шмаття, коли вони зітнулися з Мисливцем біля воронячих кліток, бо хотіли забрати його бранця до лорда Лискавки. Навколо крутилися хорти, чмихали й гарчали. Але Том утихомирив їх своєю грою, Гвоздика прибігла на площу з цілим фартухом кісток і баранячого сала, а Лим указав на Ангая, що стояв у вікні борделю з напнутим луком у руках. Божевільний Мисливець обізвав їх усіх підлабузниками, але врешті погодився відвезти свою здобич лорду Берику на розсуд.

Зап’ястки бранцю скрутили конопляною мотузкою, на шию накинули петлю, а на голову натягнули мішок, але навіть так від чоловіка віяло небезпекою. Арія відчувала це через усю печеру. Торос — якщо то був Торос — зустрів полонителя й полоненого на півдорозі до багаття.

— Як ви його схопили? — запитав жрець.

— Собаки занюхали слід. Ви не повірите — він спав п’яний під вербою.

— Зраджений своїми,— Торос обернувся до бранця і стягнув йому з голови мішок.— Ласкаво просимо до нашої скромної зали, псе. Звісно, не така вона пишна, як Робертова тронна зала, зате товариство краще.

Мінливе полум’я розмалювало попечене обличчя Сандора Клігана жовтогарячими тінями, тож він здавався ще моторошнішим, ніж за денного світла. Коли він смикнув мотузку, яка зв’язала йому руки, посипалися струпи. У Гончака сіпнулися губи.

— Я тебе знаю,— мовив він до Тороса.

— Знав. У рукопашній ти проклинав мій вогненний меч, але я тебе тричі ним побивав.

— Торос Мирський. Раніше ти голив голову.

— На знак смирення, та насправді це марнославство. Крім того, лезо я в лісі загубив,— мовив Торос і поплескав себе по животу.— Мене стало менше й водночас більше. Рік у глушині — і сальце тане. Шкода, що нема такого кравця, який підігнав би мені шкіру. Може, тоді б я знову помолодів, і гарні панни обсипали б мене поцілунками.

— Тільки підсліпуваті, жерче.

Беззаконники зареготалися, і найголосніше — сам Торос.

— Атож. Але я вже не той липовий жрець, якого ти знав. Лорд Лискавка збудив моє серце. Прокидаються давно поснулі сили, вирує в землі енергія. Я це бачив у полум’ї.

Гончака це не вразило.

— Плював я на твоє полум’я. І на тебе теж,— він роззирнувся, роздивляючись інших.— Дивне в тебе товариство, як на святенника.

— Це все мої браття,— просто відповів Торос.

Наперед ступив Лим Лимонний Плащ. Вони з Зеленобородим єдині з усіх були такі на зріст, що очі в них опинилися на одному рівні.

— Менше гавкай, псе. Твоє життя в наших руках.

— То помийте руки від гівна,— реготнув Гончак.— Скільки ви вже в цій дірі ховаєтеся?

На саме припущення, що вони тут боягузи, Ангай Лучник наїжачився.

— Ти в цапа запитай, чи ми ховаємося. У брата свого запитай. У лорда п’явок запитай. Ми їм усім кров пустили.

— Оце ви? Не смішіть! Та ви на свинарів схожі більше, ніж на солдатів.

— Серед нас були і свинарі,— сказав невисокий чоловік, якого Арія не знала.— Були дубильники, співці й мулярі. Тільки до війни.

— З Королівського Причалу ми виїхали підданими Вічнозиму, Дарі й Чорногавані, підданими Малері й Вайлдів,— почувся раптом голос: серед коріння на стіні, посередині між долівкою і стелею, сидів чоловік.— Виїхали лицарями, зброєносцями й солдатами, лордами й простолюдом, і зв’язувала нас лише мета. Нас було сто двадцять, коли ми виїхали здійснити королівське правосуддя щодо вашого брата,— мовець почав спускатися «драбиною» з коріння на землю.— Сто двадцять хоробрих і вірних вояків, яких вів дурень у зірчастому плащі...— Схожий на опудало чоловік вдягнений був у чорний потертий плащ з розсипом зірок і чорний нагрудник з пощербинами від сотень боїв. Обличчя його майже цілком ховалося під густою золотисто-рудою рослинністю, якщо не рахувати лисини над лівим вухом, де в черепі лишилася вм’ятина.— Більш як вісімдесят наших уже полягло, але мечі з їхніх рук підхопили інші,— спустився чоловік на землю, і розбійники потіснилися, даючи йому дорогу. Арія бачила, що одного ока йому бракує, шкіра навколо очниці вся пошрамована та зморщена, а навколо шиї чорніє слід.— І з їхньою допомогою ми боремося, як можемо, за Роберта й за королівство.

— За Роберта? — не вірячи власним вухам, прохрипів Сандор Кліган.

— Нас послав Нед Старк,— мовив Джек-Щасливець у циліндричному шоломі,— але ж він, даючи нам наказ, сидів на Залізному троні, тож насправді не його ми були піддані. А Робертові.

— Роберт нині король над червами. То ось чого ви сидите під землею — це в нього двір такий?

— Король помер,— погодився лицар-опудало,— але ми й досі королівська рать, хай і згубили королівський штандарт на Балаганному Броді, коли на нас напали різуни вашого брата,— він притиснув кулак до грудей.— Роберт загинув, але його держава живе. І ми її захищаємо.

— Захищаєте? — пирхнув Гончак.— Вона тобі мамуся, Дондаріоне? Чи твоя повія?

«Дондаріон?» Берик Дондаріон з лиця був уродливий: Сансина подружка Джейн у нього навіть закохалася. Та навіть Джейн Пул не могла бути такою сліпою, щоб вважати привабливим оцього чоловіка. Проте, поглянувши на нього уважніша, Арія побачила сліди роздвоєної фіолетової блискавки на потрісканій емалі нагрудника.

— Каміння, дерева й ріки — ось ваша держава,— казав тим часом Гончак.— Каміння потребує захисту? Роберт так би точно не вважав. Усе, що не можна затягнути в ліжко, збороти чи випити, наводило на нього нудьгу, і так само навели б на нього нудьгу ви... ви, браві компанійці.

В печері вибухнув ґвалт.

— Ще раз нас так обізвеш, псе, і язика проковтнеш! — висмикнув довгого меча Лим.

Гончак презирливо втупився в клинок.

— Ото хоробрий чолов’яга — заголює меча перед зв’язаним бранцем. Розв’яжи мене — ні? Тоді й побачимо, який ти хоробрий,— мовив він і озирнувся до Божевільного Мисливця, який стояв позаду.— А ти? Чи всю свою мужність у псарні залишив?

— Ні, а от тебе у клітці варто було залишити,— Мисливець витягнув ножа.— Та ще й не пізно.

Гончак розреготався йому в обличчя.

— Ми тут усі брати,— оголосив Торос Мирський.— Священне братство, яке присягнуло державі, богові й