Буря Мечів - Джордж Мартін

лежала в нього на колінах. Він не пам’ятав, як там опинився, не пам’ятав майже нічого, що сталося по тому, як Старого Ведмедя зарізали. Гарт Зеленицький зарізав Гарта Старгородського, пригадував він, але не пам’ятав чому. Роллі Сестритонський випав з горища й скрутив собі в’язи, коли поліз туди побавитися з Крастеровими жінками. Грен...

Грен закричав і дав йому ляпаса, а тоді кудись побіг з Велетом, Стражденним Едом і ще з кимось. Крастер і досі лежав упоперек сера Баяма, але поранений лицар уже не стогнав. Четверо вояків у чорному сиділи на лавках і наминали припечену конину, а Олло просто на столі злягався з жінкою, яка весь час плакала.

— Тарлі,— вичавив Старий Ведмідь; коли він заговорив, кров з рота потекла йому в бороду.— Тарлі, тікай. Тікай.

— Куди, мілорде? — рівним і безживним голосом озвався Сем. «Мені не страшно». Дивне це було відчуття.— Нема куди тікати.

— На Стіну. Тікай на Стіну. Зараз.

— Зараз,— підхопив крук.— Зараз, зараз.

Птах перейшов з руки старого йому на груди й, дзьобнувши, висмикнув волосину з бороди.

— Ти мусиш. Мусиш їм розповісти.

— Розповісти що, мілорде? — увічливо перепитав Сем.

— Усе. Про Кулак. І дикунів. І драконове скло. Це. Все,— шепотів він, уривчасто, поверхнево дихаючи.— І скажи моєму синові. Джорі. Скажи, хай вбереться в чорне. Така моя воля. Остання воля.

— Воля? — схилив голову набік крук, поблискуючи чорними очима-ґудзичками.— Ячмінь? — спитав птах.

— Нема,— слабко озвався Мормонт.— Скажи Джорі. Прощаю його. Мого сина. Будь ласка. Тікай.

— Дорога далека,— мовив Сем.— Я ніколи Стіни не дістануся, мілорде.

Він так знесилів! Хотілося заснути, заснути, заснути й ніколи не прокидатися, і він знав: якщо залишиться, дуже скоро Чингал, чи Олло Безрукий, чи Клишоногий Карл за щось на нього розлютяться й виконають це його бажання — просто щоб подивитися, як він помирає.

— Я б радше з вами лишився. Бачте, я вже не боюся. Ні вас, ні... нічого.

— А мав би,— промовив жіночий голос.

Над ним столи троє Крастерових жінок. Двоє були виснажені старі, яких Сем не знав, а от між них стояла Житті, замотана в хутра, притискаючи до грудей біло-коричневий хутряний згорток, у якому, певно, ховався її малюк.

— Нам не дозволено розмовляти з Крастеровими жінками,— сказав до них Сем.— Це наказ.

— Пізно вже. Найчорніші ворони зараз у пивниці обжираються,— мовила стара по ліву руч,— або нагорі з дівчатами. Та вони скоро повернуться. І вам на той час краще вже забратися. Коні повтікали, але Дая двох упіймала.

— Ти ж казав, що поможеш мені,— нагадала йому Жиллі.

— Я казав, тобі Джон поможе. Джон хоробрий, він добрий вояк, але, боюся, він уже загинув. А я боягуз. Ще й товстун. Тільки подивись, який я товстий! Крім того, лорд Мормонт поранений. Хіба не бачите? Я не можу кинути лорда-командувача.

— Дитино,— сказала друга літня жінка,— старому ворону вже не до тебе. Поглянь.

Мормонтова голова й досі лежала в Сема на колінах, але очі були розплющені й невидющі, а губи вже не ворушилися. Крук, схиливши голову набік, кракнув, тоді поглянув на Сема.

— Ячмінь?

— Нема. Нема в нього ячменю...— Сем стулив Старому Ведмедю повіки та спробував згадати молитву, але на думку спадало єдине: — Мати, зглянься! Мати, зглянься! Мати, зглянься!

— Мамця тобі тут не допоможе,— зронила стара по ліву руч.— І оцей мрець також. Забирай його меча, забирай його велику теплу шубу, забирай його коня, якщо вдасться його знайти. І тікай.

— Дівчинка не бреше,— мовила стара праворуч.— Це моя дівчинка, і я брехню з неї ще змалечку вибила. Ти казав, що поможеш їй. То роби, як каже Ферні, хлопче. Забирай дівчину, і хутко.

— Хутко,— підхопив крук.— Хутко, хутко, хутко.

— Куди? — збентежився Сем.— Куди мені її забирати?

— Кудись, де тепло,— в унісон промовили обидві старі.

— Мене й малюка,— плакала Жиллі.— Будь ласка. Я тобі буду за жінку, як була Крастерові. Будь ласка, пане вороне. Він-бо хлопчик, як Нелла й казала. Якщо ти його не забереш, заберуть вони.

— Вони? — перепитав Сем, і ворон повторив луною:

— Вони. Вони. Вони.

— Хлопчикові брати,— сказала літня жінка ліворуч.— Крастерові сини. Здіймається білий холод, вороне. Я його кістьми відчуваю. А старі бідолашні кості не брешуть. Скоро вже прийдуть вони — синове.

Арія

Очі вже призвичаїлися до темряви. Коли Гарвін стягнув з Аріїної голови каптура, від рудуватого сяйва в печері попід пагорбом дівчинка закліпала, мов якась дурна сова.

В центрі земляної долівки було викопане велетенське кострище, і язики полум’я, танцюючи й потріскуючи, здіймалися до задимленої стелі. Стіни були наполовину кам’яні, а наполовину земляні, і крізь них, мов тисячі повільних білих змій, тягнулося товсте коріння. З-під того коріння просто в неї на очах з’являлися люди — виринали з темряви, щоб поглянути на бранців, виходили з чорних як ніч тунелів, висипали з розпадин і розколин зусібіч. В одному місці, подалі від кострища, хвости сплітались у якусь подобу драбини, яка вела нагору, в печеру, де сидів чоловік, майже схований у клубку коріння віродерева.

Лим скинув каптура з Гендрі.

— Що це за місце? — поцікавився той.

— Старе місце, глибоке й таємне. Прихисток, куди не доберуться ні вовки, ні леви.

«Ні вовки, ні леви». В Арії шкіра сиротами вкрилася. Їй пригадався її сон, і смак крові, коли вона відкусила чоловікові руку по саме плече.

Хай яке велике горіло багаття, та печера була ще більша: важко було й сказати, де вона починається і де закінчується. Тунелі могли виявитися і два фути завглибшки — і тягнутися на дві милі. Арія бачила і чоловіків, і жінок, і дітей — усі вони сторожко поглядали на неї.

— Ось тобі чаклун, білочко,— сказав Зеленобородий.— Тепер отримаєш усі відповіді на свої питання.

Він указав на багаття, біля якого стояв Том Семиструнець, перемовляючися з високим худорлявим чоловіком у подертій рожевій мантії, поверх якої красувалися розрізнені деталі старих обладунків. «Ні, це не може бути Торос Мирський». Арія пам’ятала червоного жерця — тлустого та круглолицього, з блискучою лисиною. А в цього було змарніле обличчя й повна голова кошлатого сивого волосся. Том щось сказав, і чоловік поглянув на Арію, і їй здалося, що