Ярмарок нічних жахіть - Стівен Кінг

В одного з них була труба, і він акомпанував на ній кожну пісню, сурмив оте «уа-уа-уа», аж поки сльози на очі не навертались.

— Діззі Ґіллеспі[347] недобитий, — говорила Ма. — Тре’ змастити ту трубу оливковою олією та засунути йому в дупу. Хай пропердить на ній «Боже, збережи Америку».

Десь об одинадцятій він провіщав «Тепс»[348], і на тому вечір закінчувався. Не думаю, що сусіди почали б скаржитись, якби Массімо співали й грали на дуді до третьої ранку, бо більшість мешканців західного берега вважали старшого даґо натуральним Тоні Сопрано[349].

На Четверте липня того року (мова йде про дванадцятий) я прикупив кілька бенгальських свічок, дві-три упаковки петард «Чорна кішка» і парочку вишневих бомб[350]. Я придбав їх у Діда Андерсена, який торгує в лавці «Вишнева блоха» на виїзді до Оксфорда. Я ж не зводжу наклеп. Ви ж не сліпі, а якщо сліпі, то я вам не лікар. Чорт забирай, усі знають, що у «Вишневій блосі» можна купити петарди. Дід продавав самий дріб’язок, бо тоді феєрверки були заборонені.

Менше з тим, усі ті Массімо носилися по озеру, грали у футбол і теніс, тягали одне одного за рятівні жилети, малеча копалася в піску на березі, дорослі стрибали з плавучого пірса. Ми з Ма порозкладали на причалі стільці, вмостилися собі безжурно, а поруч поклали патріотичні забавки. Як посутеніло, я дав Ма бенгальську свічку, запалив, а потім підпалив від неї свою. Ми помахували ними в темряві, і скоро малеча на тому березі почала вимагати й собі такі. Двоє старших Массімо видали дітям свічки, і вони помахали нам у відповідь. Іскри на їхніх свічках були більші й триваліші, ніж у нас, бо запальні голівки були змазані якимсь хімікатом, від якого полум’я мінилося різними кольорами, а наші світилися звичайним жовто-білим вогнем.

Даґо протрубив у свою дудку: «Уа-уа», ніби казав нам: «Ось як виглядають справжні бенгальські свічки».

— То нічо’, — мовила Ма. — Іскри в них більші, а давай-но запустимо парочку петард і подивимось, що вони на це скажуть.

Ми підпалювали їх одна за одною й підкидали вгору, аби вони вибухнули, поки не впали в озеро. Малеча в Дванадцяти соснах те побачила й почала знову канючить. Тож кілька дорослих Массімо рушили до будинку й повернулися з картонною коробкою. У ній було повно петард. Невдовзі старші дітлахи почали запалювати їх цілими пачками. Мабуть, у них там було не менше пари сотень упаковок, бо вони вистрілювали, наче з кулемета, і на цьому фоні наші вогники видавалися досить блідими.

«Уа-уа», — виграла труба, ніби казала: «Спробуйте ще».

— Що ж, медочку, — вирішила Ма, — дай-но мені одну з тих вишневих хлопавок.

— Гаразд, але будь обережна. Ти вже хильнула зайвого, і було б непогано, аби вранці ти прокинулася з усіма пальцями на руках.

— Дай мені цю штуку й не мудруй зі мною. Я не вчора народилася, і мені не подобається дудіння тої труби. Можу закластися, що таких бомб у них немає, бо Дід не продає їх приїжджим. Він бачить номери на їхніх машинах і одразу каже, що товар скінчився.

Я подав їй бомбу й підпалив ґніт своїм «біком»[351]. Зайнялося полум’я, і Ма хутко підкинула вибухівку вгору. Та розірвалася з таким яскравим спалахом, що ми мало не осліпли, а луна прокотилася аж до іншого берега. Я запалив іще одну бомбу й жбурнув її, як справжній Роджер Клеменс[352]. Бах!

— Що, з’їли?! — вигукнула Ма. — Хай знають, хто тут хазяїн.

Але потім Пол Массімо і двоє старших синів вийшли на край свого пірсу. Один із них (високий вродливий парубок у сорочці для регбі) мав при собі ту срану трубу, яка висіла в чохлі на його поясі. Вони помахали нам, і старий щось видав кожному хлопцю. Вони простягнули руки, аби він зміг запалити ґноти. Хлопці метнули заряди, вони полетіли над озером і… Боже милий! Не «бах!», а «ба-бах!» Два вибухи, гучні, немов від динаміту, і великі білі спалахи.

— Це не вишневі бомби, — розмірковував я. — Це М-80[353].

— Де вони їх узяли? — спитала Ма. — Дід такими не торгує.

Ми поглянули одне на одного, і нам навіть не треба було вимовляти цього вголос: Род-Айленд. Мабуть, у Род-Айленді можна все дістати. Принаймні, якщо тебе звуть Массімо.

Старий роздав хлопцям іще по заряду й знову їх запалив. А потім узяв і собі один. Три «ба-бахи», такі лункі, що, певно, розлякали рибу аж до північного берега Абенакі. Пол махнув нам рукою, юнак із трубою дістав інструмент із кобури, наче револьвер, і просурмив три довгі ноти: «Уааа… Уааа… Уааа». Наче хотів сказати: «Шкода, що так вийшло, голопузі янкі, щасти вам наступного року».

З цим ми вже нічого не могли поробити. У нас іще лишалася упаковка «Чорних кішок», але після тих М-80 вони б виглядали тьмяно. На протилежному березі компанія даґо плескала в долоні, а навколо них стрибали дівчата в бікіні. Невдовзі вони затягнули «Боже, збережи Америку».

Ма подивилася на мене, а я — на Ма. Вона похитала головою, і я теж. А потім вона сказала:

— Наступного року.

— Так, — повторив я. — Наступного року.

Вона підняла свій келих (наскільки я пригадую, того вечора ми частувалися «Відрами щастя»), а я — свій. Ми випили за перемогу тринадцятого року. Так почалися Перегони озброєнь Четвертого липня. А все через ту срану трубу.

Вибачайте на слові.

Наступного червня я пішов до Діда й описав свою ситуацію: сказав, що треба відстояти честь усіх мешканців західного берега Абенакі.

— Ну, Алдене, — відповів він, — не знаю, яким боком купка пороху стосується честі, але бізнес є бізнес, тому, якщо ти повернешся десь за тиждень, я спробую щось для тебе підшукати.

Так я й зробив. Він повів мене до свого кабінету й виставив на стіл коробку. На ній виднілися якісь китайські кривульки.

— Зазвичай я таким не торгую, — пояснив Дід, — але ми з твоєю Ма ходили разом до середньої школи, і на перервах, сидячи біля дров’яної печі, вона вчила мене таблиці множення. Тож я приніс тобі гарні вибухівочки під назвою М-120 — найгучніші у своєму роді, якщо тобі не заманеться кидатись динамітом. А є ще дюжина