Ярмарок нічних жахіть - Стівен Кінг

— А ось і вінець, — мовила Кейті, подаючи мені останній аркуш. На ньому значилося сімнадцять Еймосів Ленгфордів. Найбільше скупчення було в регіоні Нью-Йорк — Нью-Джерсі — Коннектикут, але один помер і в Балтиморі, один — у Вірджинії, а двоє ґиґнули в Західній Вірджинії. У Флориді таких виявилося три.

— Ні, — прошепотів я.

— Так, — промовила вона. — Оцей другий, у Емітівіллі, це той поганець, дядько Пенні[333]. Просто будь вдячним за те, що Еймос також не вельми звичайне ім’я в наші дні, що воно з іншої епохи. Якби його звали Джеймс або Вільям, тут були б сотні мертвих Ленгфордів. Можливо, не тисячі, бо вона поки що не сягає далі Середнього Заходу, але до Флоріди дев’ятсот миль. Далі, ніж долітає сигнал будь-якої середньохвильової радіостанції, принаймні в денний час.

Аркуші вислизнули з моєї руки і полинули плавом до підлоги.

— Тепер ти розумієш, що я мала на увазі, говорячи про ті стискалки, якими люди користуються, щоб зробити собі пальці й передпліччя сильнішими? Спершу ти можеш стиснути їх раз чи двічі. Але якщо продовжуєш це робити, м’язи в тебе міцнішають. Ось це-то й відбувається з тобою, Майку. Я в цьому впевнена. Кожного разу, коли ти пишеш некролог живої людини, твоя сила сильнішає і сягає далі.

— То була твоя ідея, — прошепотів я. — Твоя клята ідея.

Але вона на це не купилася.

— Не я просила тебе написати некролог Джероми. То була твоя ідея.

— То була просто фантазія, — запротестував я. — Просто розіграш, заради Бога. Я не знав, що таке станеться!

Хоча, можливо, це не було правдою. Мені згадався мій перший оргазм, у ванні, за допомогою повної жмені піни з мила «Айворі»[334]. Я не розумів тоді, коли потягнувся рукою вниз і взяв себе за… от тільки в глибині душі, у глибокому закутку, де ховаються інстинкти, я все знав. Є інший старий вислів, цей не Бена Франкліна: «Коли учень готовий — учитель з’явиться». Інколи той учитель чекає всередині нас.

— Вондерлі був твоєю ідеєю, — закинув я. — Так, як і Еймос, той Опівнічний Лазутчик. І тоді ти вже знала, що має трапитися.

Вона сіла на край письмового столу — тепер свого столу — і подивилася на мене прямо, втупилася поглядом, який не міг бути легким.

— От це вже правда. Але, Майку… я ж не знала, що вона буде поширюватися.

— Так само як і я.

— І це дійсно висаджує. Я сиділа поряд з тобою, коли ти це робив, і це було, наче дихаєш креком поряд із тим, хто його курить.

— Я можу зупинитись.

Надії. Надії.

— Ти певен?

— Цілком. А тепер щодо тебе. Ти зможеш тримати свого рота про це на замку? Скажімо, решту свого життя?

Кейті зробила мені ласку, обдумавши це запитання. Потім вона кивнула.

— Я мушу. У мене тут гарні перспективи, у «Цирку», і я не хочу їх вкурвити, поки не зможу звестися на власні ноги.

Іншими словами, у цьому була вся вона, та на що інше я міг очікувати? Нехай Кейті й не смоктала Джероминих евкаліптових льодяників, щодо цього я був неправий, але вона сиділа в Джероминому кріслі, за Джероминим столом. Плюс ця її нова «дивися, але не торкайся» примхливо укладена зачіска. Як могли б сказати Орвеллівські свині: «Сині джинси — добре, нова сукня — краще».

— А як щодо Пенні?

Кейті не відповіла нічого.

— Бо моє враження від Пенні — фактично враження всіх від Пенні — таке, що в неї не всі чотири колеса тримаються дороги.

Очі Кейті спалахнули:

— Тебе це дивує? У неї було надзвичайно травматичне дитинство, на той випадок, якщо ти забув. Кошмарне дитинство.

— Я можу поспівчувати, бо сам саме зараз переживаю власний кошмар. Тому наразі відставимо гідну групи підтримки емпатію, я просто хочу знати, чи триматиме вона замкненим свого рота. Скажімо, довічно. Зможе вона?

Залягла довга, довга пауза. Нарешті Кейті заговорила.

— Тепер, коли він мертвий, можливо, вона припинить відвідувати збори жінок, які пережили зґвалтування.

— А якщо не припинить?

— Гадаю, вона може… у якийсь момент… розповісти комусь, хто буде в особливо тяжкому стані, що знає одного парубка, який міг би допомогти тому комусь перегорнути цю сторінку. Вона цього не зробить цього місяця, і, ймовірно, не цього року, але…

Вона не закінчила. Ми дивилися одне на одного. Я був певен, що вона читає думку в моїх очах: існувала одна надійна затичка, непохибний спосіб, щоби змусити Пенні тримати рота на замку.

— Ні, — подала голос Кейті. — Навіть не думай про це, і не лише тому, що вона заслуговує на власне життя і всі ті гарні події, які можуть чекати на неї попереду. Тільки одною нею тут не обійдеться.

Судячи з її дослідження, щодо цього вона мала рацію. Пенні Ленгстон також не суперзвичайне ім’я, але в Америці живуть понад триста мільйонів людей і деякі з тих Пенні або Пенелоп Ленгстон можуть виграти в дуже поганій лотереї, якщо я вирішу ввімкнути свій ноутбук або айпад і написати новий некролог. А ще ж є отой ефект «приблизної схожості». Ця сила дістала як В о ндерлі, так і В а ндерлі. Що як вона вирішить прибрати Петюл Ленстон? Петсі Ленгфорд? Пенні Ленглі?

І була ж іще моя власна ситуація. Майклові Андерсону може вистачити всього лиш одного некрологу, щоби цілком підпасти під владу тієї високовольтної залежності. Сама думка про це збурила в мені бажання це зробити, бо це прибрало б, нехай тільки на якийсь час, наявні почуття тривоги і жаху. Просто, аби себе розрадити, я уявив, як пишу некролог Джона Сміта або Джилл Джонс, і мої яйця стиснулися ще дужче від самої думки про масовий мор, який відтак настане.

— Що ти збираєшся робити? — запитала Кейті.

— Щось придумаю, — відповів я.

Я придумав.

Того вечора в атласі автодоріг «Ренд Макнеллі»[335] я розгорнув велику мапу Сполучених Штатів, заплющив очі й опустив палець. Завдяки цьому я й живу тепер у Ларамі, у Вайомінгу, де працюю малярем. Здебільшого фарбую будинки. Насправді в мене чимало професій, як і в багатьох людей по маленьких містах углибині нашої країни — у тих місцях, які я колись зі звичайною зверхністю нью-йоркця називав «глибоким задуп’ям». Час від часу я також працюю на одну ландшафтну компанію, стрижу галявини,