Ярмарок нічних жахіть - Стівен Кінг
То привалило Щастя № 1. За два роки після цього, майже день у день, привалило Щастя № 2. Раз на тиждень, коли Ма ходила по продукти до «Супершопу Нормі», то купляла там лотерейну скретч-карту за п’ять баксів. Але одного чудового дня 2004 року на скретч-карті «Великих мільйонів Мейну» номер 27 унизу збігся з номером 27 угорі, і хай мене грім поб’є, якщо цей збіг не приніс виграш у двісті п’ятдесят тисяч доларів. «Я мало в штани не напудила», — сказала тоді Ма. Той білет навіть виставили у вітрину «Супершопу». Ви, мабуть, самі пам’ятаєте, він там місяці два пробув.
Ціла чверть мільйона! Щоправда, після сплати податків лишилося не більше ста двадцяти тисяч, але й так нічо’! Ми вклали гроші в акції «Сонячної нафти», бо Ма запевнила, що то буде добре заощадження, принаймні поки нафта не закінчиться, а наші життя вже напевне закінчаться раніше. Довелося погодитись, і не дарма. У ті часи на ринку цінних паперів усе було тіп-топ, атож, і саме тоді розпочалося наше гультяйство.
І тоді ж ми стали регулярно попивати. Інколи — вдома, у місті, але не часто. Самі знаєте, сусіди люблять пліток напускати. Тож тільки коли ми майже повністю переїхали в Москітове лігво, то взялися до справи серйозно. Ма кинула плести свої вінки у «Квітах від Ройса», а я за рік розпрощався з проколотими шинами й зламаними глушниками. Після того жити в місті не було резону, принаймні до самих заморозків, бо на озері нема печі, атож. Дванадцятого року, коли почалися негаразди з тими даґо[341] навпроти, ми виїхали за два чи три тижні до Дня пам’яті й сиділи там аж до Дня подяки[342].
Ма трохи розповніла, фунтів до ста п’ятдесяти, а то й більше, і, мабуть, виною тому було кавове бренді, бо недарма його звуть «бухло на жирне гузно». А вона на це відказала, що ніколи не вважала себе міс Америкою чи навіть міс Мейн. «Я завжди була апетитною жіночкою», — примовляла Ма. А лікар Стоун говорив, принаймні поки Ма до нього ходила, що вона помре молодою жіночкою, якщо не зав’яже з «Алленсом»[343].
— Ти за крок від серцевого нападу, Голлі, — казав лікар, — або цирозу. Ти вже й так маєш діабет другого типу, невже цього мало? Можу пояснити двома літерами — тобі треба як слід протверезіти, а потім приєднатися до АА[344].
— Фух! — видихнула Ма, коли приїхала додому. — Після такого прочухана треба випити. Не приєднаєшся до мене, Алдене?
Я відповів, що можна, тож ми, як завжди, винесли свої складані стільці на причал і, поки милувалися заходом сонця, встигли бадьоро налигатися. Не тільки ми так живем, бува й гірше. Слухайте сюди: все одно ми всі від чогось помремо, еге ж? Лікарі постійно про це забувають, але Ма пам’ятала.
— Мабуть, той клятий поборник довголіття мав рацію, — зауважила вона, коли ми пленталися до хатинки, а то вже було після десятої, і комарі кусалися, як скажені, хоча ми з ніг до голови пообливалися репелентами. — Але я хоча б знатиму, що перед смертю встигла пожити. До того ж я не курю, а всім відомо, що це найгірше. Я не курю, тож проживу трохи довше, а ти, Алдене? Що ти робитимеш, коли я помру, а гроші закінчаться?
— Не знаю, але я неодмінно хочу побачити Великий Каньйон.
Вона засміялася, тикнула мене під ребра ліктем:
— Молодець. З таким ставленням до життя в тебе ніколи не буде виразки. А тепер ходімо спати.
Тож ми пішли, і наступного дня прокинулися близько десятої, а опівдні почали лікувати своє похмілля «Зламаним стерном». Я не так сильно хвилювався за Ма, як лікар, бо гадав, що вона надто щаслива, аби рано помирати. Тим паче що вона пережила лікаря Стоуна, який однієї ночі розбився на смерть через п’яного водія на Голубиному мосту. Можете вважати це іронією, трагедією чи просто плином життя — як заманеться. Я не філософ. Я просто радий, що з лікарем не було його родини. І сподіваюсь, що вони отримали непогану страховку.
Гаразд, то була передмова. Переходимо до справи.
До Массімо. І тої сраної труби, вибачайте на слові.
Я назвав це Перегони озброєнь Четвертого липня, і хоча ми як слід розігрілися лише 2013 року, насправді все почалося на рік раніше. Массімо жили просто напроти нас, у великому білому будинку з колонами й моріжком, який спускався аж до пляжу, вкритого чистим піском, а не гравієм, як то в нас. Певно, в тому будинку було не менше дюжини кімнат. А якщо рахувати з котеджем для гостей, то й усі двадцять. Вони назвали те місце Табором Дванадцяти Сосен — через хвойні дерева, які оточували головну садибу.
Табір! А щоб їм повилазило, то був справжній маєток. З тенісним кортом, певна річ. А також із майданчиком для бадмінтону та галявиною позаду будинку, на якій вони кидали підкови. Вони прибували наприкінці червня і їхали десь на День праці[345], замкнувши на зиму свій палац. Такий здоровенний будинок, а стоїть порожній дев’ять чи всі дванадцять місяців на рік. Я просто не міг повірити. А Ма могла. Вона казала, що ми «випадкові багатії», а Массімо — справжні.
— Тільки гроші вони заробили не чесним шляхом, Алдене, — говорила вона, — і мова йде не про плантацію конопель на ділянці з чверть акра. Всім відомо, що Массімо мають ЗВ’ЯЗКИ. — Вона завжди так промовляла те слово, наче по літерах.
Здогадно, гроші в них водилися від «Будівельної компанії Массімо». Я почитав про неї в інтернеті, і все виглядало так пристойно та законно, але ж вони італійці, а головний офіс тої фірми розташований у Провіденсі, Род-Айленд, а ви ж копи, самі маєте тямити, що до чого. Як каже Ма, якщо множить два на два, то п’ять ніколи не буде.
Тільки зауважу, що коли вони наїжджали в той великий білий будинок, то займали геть усі кімнати. Навіть котедж для гостей. Бувало, Ма позирала на протилежний берег, віталася з ним, піднімаючи вгору келих «Сомбреро» або ж «Зламаного стерна», й зауважувала про Массімо, що «гуртом завжди дешевше».
Треба визнати, вони вміли розважатися. Влаштовували пікніки, бої на водних пістолетах, підлітки літали на гідроциклах (дітлахів було шестеро, чи що), пофарбованих у такі яскраві кольори, що було боляче дивитися. Увечері вони грали в тач-футбол[346], а інколи збиралося стільки
