Ярмарок нічних жахіть - Стівен Кінг

Річ у тім, що письменник жахів схожий на дівчину, яка мешкає в трейлері на краю міста: обоє мають певну репутацію. І нехай, поки в мене є змога сплачувати податки й отримувати задоволення від роботи. Як кажуть, називайте мене, як хочете, але не забувайте кликати на обід. Поняття жанру мало мене цікавить. Так, я люблю жахи. А ще мені до вподоби містика, трилери, морські оповідання, класичні романи, поезія… це лише для прикладу. Також я залюбки читаю й записую кумедні випадки, і це навряд чи має вас здивувати, адже гумор і жах — сіамські близнюки.

Заява містера Алдена Маккозланда

Поліцейський департамент округу Касл

Заяву прийняв начальник департаменту Ендрю Клаттербак

у присутності офіцера Ардель Бенуа, яка проводила затримання

з 11:52 до 13:20

5 липня 2015 року

Так, можна сказать, що після того, як помер Батя, ми з Ма добряче попивали, та й узагалі били байдики в нашій лісовій хатинці. Закон цього не боронить, еге ж? Якщо не сідати за кермо, а ми те ніколи не робили. Окрім того, чим іще можуть зайнятися двійко багатеньких ледацюг? Ніколи не думав, що мені судилося так пожити, бо Батя був звичайним теслею. Він називав себе «умілим майстром», а Ма обов’язково додавала, що «не таким умілим, як сп’янілим». Один із її улюблених жартів.

Ма халтурила у «Квітах від Ройса», тому магазинчику на Касл-стрит, а в листопаді та грудні виходила на повну ставку, бо плела нівроку гарні різдвяні вінки, а ще непогано оформляла траурні заходи. Вона сама зробила вінок для Баті. З такою милою жовтою стрічкою, на якій було написано: «О, МИ ТАК ТЕБЕ ЛЮБИЛИ». Наче цитата з Біблії, еге ж? Люди плакали, коли те читали, навіть ті, кому Батя був винен гроші.

Я закінчив школу й пішов працювати в «Гараж Сонні», де балансував колеса, міняв масло й шини. Були часи, коли я навіть заправляв бензин, але тепер усюди самообслуговування. Ще я підторговував травкою, ніде гріха діти. Давно вже кинув ту справу, тож у вас навряд чи вийде мене за це засудити. Але у вісімдесятих то було непогане джерело швидких грошей, особливо в наших краях. Я завжди мав трохи дріб’язку, аби погулять у п’ятницю чи суботу. Мені до вподоби жіноча компанія, але до вівтаря жодна не змогла затягнути, принаймні поки що. У мене є дві заповітні мрії: побачити Великий Каньйон і до самої смерті лишатися холостяком. Менше проблем. Окрім того, треба наглядати за Ма. Самі знаєте, що кращі друзі всіх хлопчиків — це їх…

Я перейду до справи, Ардель, але дай мені розповісти по-своєму, інакше я взагалі нічо’ не скажу. Хто, як не ти, любить переказувати історії цілком і повністю? Коли ми були вчились у школі, то рот у тебе не затикався. Як говорила місіс Фітч, язиком строчила, немов кулемет. Пам’ятаєш її? Четвертий клас. Ото була дивачка! Пам’ятаєш, як ти наліпила жувальну гумку на носок її чобітка? Ха!

То про що це я? Ага, про хатинку. На озері Абенакі.

Маленька халупа на три кімнатки з клаптиком пляжу та старим причалом. Батя купив цю ділянку дев’яносто першого, мабуть, так, коли отримав невеликі дивіденди за одне замовлення. Грошенят на перший внесок забракло, але я доклав трохи заощаджень від зілля, і ми підписали папери. Хоча, мушу визнати, ділянка паскудненька. Ма назвала її Москітовим лігвом, і ми так і не виклали жодного центу на ремонт, хоча Батя справно платив внески. Коли в нього не виходило, то підключалися ми з Ма. Вона бурчала, що їй доводиться жертвувати свої квіткові гроші, але не злилася, бо сама любила туди їздити попри дірявий дах, блощиць і таке інше. Бувало, ми влаштовували пікнік прямо на причалі: сиділи собі, їли, насолоджувалися краєвидами. Уже тоді вона не відмовлялася від пляшечки кавового бренді чи ящика пива, хоча й випивала тільки по вихідних.

Ми повністю розплатилися за хатинку вже десь на зламі століть, а воно й не дивно. Наша ділянка знаходиться на західному березі озера, що ближче до міста, і ви самі знаєте, як воно там — низина, поросла чагарником і очеретом. Східний берег кращий, там іще стоять оті великі будинки, куди влітку наїжджають багатії. Уявляю, як вони позирають на нетрі по інший бік озера — самі халупи, хижки й трейлери — і дивуються, що місцеві бідолахи можуть прожити без тенісного корту. Нехай думають собі, що хочуть. А нам і так добре. Батя частенько рибалив на причалі, Ма готувала його улов у дров’яній печі, а після першої чи то пак другої дня давали воду, і нам не треба було вискакувать у нужник надвір уночі. Жили не гірше, ніж інші.

Ми гадали, що щойно виплатимо останній внесок за ділянку, то з’явиться якась копійка на ремонт, але куди там! Де ті гроші дівалися, сам не можу докумекати, бо тоді банки вільно давали позики на будівництво, а Батя мав постійний заробіток. Коли 2002 року він помер від серцевого нападу прямо на робочому місці в Гарлоу, то Ма вирішила, що ми сіли на мілину. Вона сказала: «Якось проживемо. А якщо він марнував свої заощадження на повій, то я не хочу про це знати». А ще вона додала, що доведеться продати хатинку на озері, якщо, звісно, нам трапиться такий дурень, який захоче її купити.

«Виставимо її на ринок наступної весни, — вирішила вона, — поки мошкара не налетіла. Згода, Алдене?»

Я відповів, що згода, і навіть почав наводити лад на ділянці. Я встиг поміняти завіси на дверях і кілька геть зогнилих дошок на причалі, аж тоді нам привалило перше щастя.

Якось Ма отримала дзвінок від страхової компанії в Портленді й дізналася, чому нам завжди бракувало грошей, навіть після того як ми сплатили останній внесок за хатинку й ті два акри землі, на яких вона стоїть. Повії тут ні до чого — Батя застрахував своє життя й усі зайві гроші клав на накопичувальний рахунок. Може, в нього було, що зветься, передчуття власної смерті. Зара’ у світі стільки дивини коїться, взяти хоч зливу з жаб чи двоголового кота, що я його бачив на окружному ярмарку (мені після того не одну ніч жахіття снилися) або те лохнеське чудовисько. Так от, на нашому рахунку в «Банку Кі» опинилися сімдесят п’ять тисяч