Ім’я вітру - Патрік Ротфусс

— Я пам’ятаю твоє ім’я, Денно, — називати його їй було приємно. — Чому ти взяла собі нове? Чи Денна — це був просто псевдонім, під яким ти прямувала до Аніліна?

— Денна, — тихо повторила вона. — Я її вже майже забула. Дурне було дівчисько.

— Вона була схожа на квітку, що розкривається.

— Я наче перестала бути Денною багато років тому. — Вона потерла оголені руки й роззирнулася довкола так, ніби їй раптом стало ніяково через те, що нас можуть тут знайти.

— То мені слід називати тебе Даянн? Тобі б так більше сподобалося?

Вітер заворушив обвислі гілки верби, а вона схилила голову набік і подивилася на мене. Її волосся рухалося так само, як і навколишні дерева.

— Ти добрий. Гадаю, мені найбільше подобається, коли ти називаєш мене Денною. Коли це ім’я вимовляєш ти, воно звучить інакше. Лагідно.

— Хай буде Денна, — твердо сказав я. — Та що ж трапилося в Аніліні?

Один листок плавно опустився їй на волосся. Вона байдуже змахнула його.

— Нічого приємного, — відповіла вона, намагаючись не дивитися мені в очі. — Але й нічого неочікуваного.

Я простягнув руку, і вона передала мені хлібину.

— Що ж, я радий, що ти повернулася, — сказав я. — Моя Алойн.

Вона відверто нежіночно пирхнула.

— Я тебе благаю, якщо хтось із нас — Сав’єн, то це я. Це ж я пішла тебе шукати, — відзначила вона. — Двічі.

— Я шукаю, — обурився я. — Просто в мене, вочевидь, немає дару тебе знаходити. — Вона театрально закотила очі. — Якби ти могла назвати мені якісь добрі час і місце для твоїх пошуків, це змінило б геть усе… — Я потихеньку замовк, так що вийшло запитання. — Може, завтра?

Денна, усміхаючись, скоса поглянула на мене.

— Ти завжди такий обачний, — промовила вона. — Я ніколи не бачила, щоб чоловік діяв так обережно. — Вона подивилася на моє обличчя так, ніби воно було головоломкою, яку вона могла розгадати. — Я сподіваюся, що добрим часом завтра буде полудень. У «Еоліяні».

Подумавши про нову зустріч з нею, я відчув приплив тепла.

— «Я просто думав, чому ти тут опинилася», — замислився я вголос, згадавши розмову, яка, здавалося, відбулася дуже давно. — А потім ти назвала мене брехуном.

Вона нахилилася вперед і торкнулася моєї руки, наче втішаючи. Від неї пахло полуницями, а її губи навіть у місячному світлі були небезпечно червоними.

— Я вже тоді чудово тебе знала.

Ми проговорили не одну довгу годину, аж до кінця ночі. Я обережно уникав згадок про свої почуття, не бажаючи проявляти надмірну сміливість.

Мені думалося, що вона, можливо, робить те ж саме, та аж ніяк не міг бути впевненим. Ми неначе танцювали один із тих хитромудрих модеґанських придворних танців, у яких партнери стоять усього за кілька дюймів одне від одного, але, якщо вони вправні, зовсім не торкаються одне одного.

Ось якою була наша розмова. Але нам відмовило не лише чуття дотику — ми неначе були дивовижно глухими. Тож ми танцювали дуже обережно, не впевнені в тому, яку музику слухає інший партнер, може, навіть сумніваючись у тому, чи танцює він узагалі.

Деох, як завжди, стояв на сторожі біля дверей. Побачивши мене, він помахав рукою.

— Пане Квоуте. Боюся, ви розминулися з друзями.

— Я так і думав. Чи давно вони пішли?

— Лише годину тому. — Він витягнув руки над головою і скривився. Тоді опустив їх, стомлено зітхнувши.

— Чи здавалися вони засмученими через те, що я їх покинув?

Він широко всміхнувся.

— Не надто сильно. Вони й собі знайшли парочку красунь. Звісно, не таких красивих, як ваша. — Він на мить неначе знітився, а тоді заговорив повільно, ніби вкрай ретельно добираючи слова. — Послухайте, п… Квоуте. Я знаю, що це не моє діло, і сподіваюся, що ти не зрозумієш це неправильно. — Він роззирнувся довкола й раптом сплюнув. — Трясця. Не мастак я в цьому ділі.

Він знову поглянув на мене й невизначено змахнув руками.

— Розумієш, жінки — вони як вогонь, як полум’я. Деякі жінки — як свічки, яскраві та привітні. Деякі — як окремі іскри, вуглинки чи світлячки, за якими можна ганятися літніми ночами. Деякі — як ватри, обдаровують світлом і теплом уночі, а потім хочуть, щоб їх облишили. Деякі жінки — як вогонь у каміні: помилуватися нічим, але всередині в них повно теплого червоного вугілля, що горить дуже-дуже довго.

А от Даянн… Даянн — як водоспад іскор, який злітає від гострого залізного леза, яким Бог торкається гострильного каменя. Очей від нього не відірвеш, ним так і хочеться заволодіти. Можна навіть на секунду простягнути до нього руку. Але взятися за нього не можна. Вона розіб’є тобі серце…

Вечір був надто свіжий у моїй пам’яті, щоб я прислухався до Деохового попередження. Я всміхнувся.

— Деоху, серце в мене не скляне. Торкнувшись його, вона дізнається, що воно міцне, як окута залізом латунь або суміш золота й адаманту. Не думай, ніби я нічого не розумію й завмер, наче олень, заворожений звуками мисливських рогів. Це їй слід берегтися, бо, коли вона торкнеться мого серця, воно видасть такий прекрасний і дзвінкий звук, що вона мимоволі повернеться до мене окриленою.

Почувши мої слова, Деох задумливо розсміявся.

— Боже, оце ти сміливець, — захитав він головою. — Та ще й молодий. Якби ж то я був такий сміливий і молодий, як ти. — Ще всміхаючись, він повернувся до входу в «Еоліян». — Тоді добраніч.

— Добраніч.

Деох хотів би бути більш схожим на мене? Я ще ніколи не чув на свою адресу такої великої похвали.

Але ще кращим було те, що мої багатоденні марні пошуки Денни завершилися. Завтра опівдні в «Еоліяні» — як вона висловилася, «пообідаємо, поговоримо й погуляємо». Від думки про це мені замакітрилося в голові від захвату.

Який же я був юний. Який дурний. Який мудрий.

Розділ шістдесят шостий

Летке

Наступного ранку я прокинувся рано, нервуючи через думку про обід із Денною. Знаючи, що спроби заснути знову будуть марними, я попрямував до Промислу. Після вчорашнього марнотратства в мене в кишені залишилося рівно три гроші, а ще мені кортіло скористатися новоздобутим званням.

Зазвичай я працював у Промислі ночами. Вранці він був іншим. Там працювало над власними проектами якихось п’ятнадцять-двадцять душ. Увечері людей зазвичай було вдвічі більше. Кілвін, як завжди, був у кабінеті, але атмосфера була спокійнішою — жвавою, але не гарячковою.

Я навіть побачив Фелу в кутку майстерні, де вона