Ім’я вітру - Патрік Ротфусс
Я відчув, як у мене пересохло в роті. За кудлатою бородою Кілвіна та сильним акцентом, з яким він говорив атурською, ховався розум, схожий на діамант. Чому це я вирішив, ніби можу безкарно йому збрехати?
— Звісно, я хотів вас вразити, майстре Кілвін, — зізнався я, опустивши погляд. — Я гадав, що це навіть не обговорюється.
— Не підлещуйся, — сказав він. — Фальшивою скромністю мене не вразити.
Я підняв очі та розправив плечі.
— Тоді, майстре Кілвін, я найкращий. Я швидше навчаюся. Я сумлінніше працюю. Руки в мене моторніші. Розум допитливіший. Однак я також сподіваюся, що ви це знаєте й самі, без мене.
Кілвін кивнув.
— Так уже краще. І ти маєш рацію, я справді це знаю. — Він заходився вмикати й вимикати лампу, спрямовуючи її на різні предмети в кабінеті. — І, правду кажучи, я неабияк вражений твоєю майстерністю. Лампа зроблена охайно. Сиґалдрія в ній досить хитромудра. Гравірування точні. Тонка робота.
Почувши його компліменти, я зашарівся від задоволення.
— Але рукотворство — це не просто майстерність, — промовив Кілвін, поклавши лампу й розчепіривши величезні долоні обабіч неї. — Я не можу продати цю лампу. Вона кінець кінцем потрапила б до рук не тим, кому треба. Якби хатнього злодія спіймали з таким знаряддям, це погано позначилося б на всіх арканістах. Ти завершив учнівство й відзначився майстерністю. — Я трохи розслабився. — Але твоя розсудливість у ширшому розумінні досі викликає певні сумніви. Гадаю, саму лампу ми розтопимо на метали.
— Ви розтопите мою лампу? — Я працював над лампою цілий виток і витратив майже всі гроші, які мав, на купівлю матеріалів. Я розраховував одержати добрий прибуток, коли Кілвін її продасть, але тепер…
Кілвін був невблаганний.
— Ми всі зобов’язані підтримувати репутацію Університету, е’ліре Квоуте. Такий предмет не в тих руках кепсько позначився б на всіх нас.
Я вже спробував вигадати якийсь спосіб його переконати, аж тут він махнув мені рукою, женучи до дверей.
— Піди повідом Манетові свою добру новину.
Засмутившись, я вийшов у майстерню, де мене зустріла безліч звуків: сотня рук жваво довбала дерево, била камінь і кувала метал. У повітрі добре відчувався запах травильних кислот, розпеченого заліза й поту. Я помітив Манета в кутку, де він вкладав кахлі в піч. Я зачекав, доки він не зачинив дверцята й не відступився, витираючи піт із чола рукавом сорочки.
— Як усе минуло? — запитав він. — Ти пройшов чи мені доведеться тримати тебе за руку ще семестр?
— Я пройшов, — без інтересу відповів я. — Ти правильно думав про ті зміни. Він був не в захваті.
— Я ж тобі казав, — нагадав він без особливого самовдоволення. — Не забувай, що я пробув тут довше за будь-яких десятьох студентів разом узятих. Коли я кажу тобі, що майстри в душі консерватори, я не просто плещу язиком. Я це знаю. — Манет ліниво провів пальцями крізь розпатлану сиву бороду, вдивляючись у теплові хвилі, що відкочувалися від цегляної печі. — Здогадуєшся, чим займатимешся тепер, коли ти сам собі господар?
— Я думав, чи не зарядити партію випромінювачів для синіх ламп, — сказав я.
— Це приносить добрі гроші, — неквапливо промовив Манет. — Тільки ризиковано.
— Ти ж знаєш, що я обережний, — запевнив його я.
— Ризик є ризик, — наполіг Манет. — Навчав я років із десять тому одного хлопаку — як же його звали?.. — трохи постукавши себе по голові, він знизав плечима. — Він трохи схибив. — Манет різко клацнув пальцями. — Але цього досить. Він добряче обпікся і втратив кілька пальців. Рукотворець із нього після цього був не бозна-який.
Я поглянув на інший кінець майстерні й побачив Каммара з одним оком і лисою головою в шрамах.
— Зрозуміло, — подивившись на банку зі шліфованого металу, я стривожено стиснув руки. День чи два після Кілвінової демонстрації люди біля нього нервували, але невдовзі він став звичайнісіньким обладнанням. Насправді ж через необачність у Промислі можна було померти в десять тисяч різних способів. Просто так уже вийшло, що кістяний дьоготь став найновішим і найзахопливішим знаряддям самогубства.
Я вирішив змінити тему.
— Можна запитання?
— Ну, давай, смали, — озвався він і кинув погляд на піч неподалік. — Зрозумів? «Смали»!
Я закотив очі.
— Чи сказав би ти, що знаєш Університет краще за всіх?
Він кивнув.
— Краще за всіх серед нині живих. Знаю всі його брудні секретики.
Я трохи притишив голос.
— То чи зміг би ти, якби захотів, увійти до Архівів так, щоб ніхто про це не дізнався?
Манет примружив очі.
— Зміг би, — сказав він, — але не робив би цього.
Я почав щось говорити, але він урвав мене з досить очевидним роздратуванням.
— Послухай, хлопчику мій, ми про це вже говорили. Просто потерпи. Потрібно зачекати ще, поки Лоррен охолоне. Минув усього семестр чи що…
— Минуло вже півроку!
Він хитнув головою.
— Тобі здається, що це довго, лише тому що ти молодий. Повір мені, Лоррен добре про це пам’ятає. Просто посправляй враження на Кілвіна ще десь із семестр, а тоді попроси його закинути за тебе добре слівце. Повір мені. Це спрацює.
Я якомога виразніше похнюпився.
— Ти міг би просто…
Він невблаганно захитав головою.
— Ні. Ні. Ні. Я тобі не покажу. Я тобі не розповім. Я не намалюю тобі мапи. — Вираз його обличчя пом’якшився, і він поклав руку мені на плече, явно намагаючись трохи компенсувати свою категоричну відмову. — Тейлу з тобою, нащо ж так поспішати? Ти молодий. У тебе купа часу. — Він тицьнув у мене пальцем. — Але якщо тебе відрахують, то назавжди. А саме це станеться, якщо ти проберешся до Архівів і тебе там застукають.
Я зажурено опустив плечі.
— Гадаю, ти маєш рацію.
— Саме так, я маю рацію, — промовив Манет і повернувся до печі. — А тепер біжи собі. Ти мене от-от до виразки доведеш.
Я пішов геть, гарячково думаючи про Манетові поради й про те, про що він обмовився під час нашої розмови. Загалом, як я знав, його поради були слушними. Якщо я добре поводитимуся семестр чи два, то здобуду доступ до Архівів. Це був безпечний, простий шлях до того, чого я хотів.
На жаль, я не міг дозволити собі терплячості. Я до болю чітко усвідомлював, що, якщо я не знайду способу досить швидко заробити великі гроші, цей семестр стане для мене останнім. Ні. Терпіння — це для мене не
