Навіжена зі світу людей - Лариса Лешкевич
Адвіан наполіг, щоб спати разом. Точніше, не разом, а просто – поруч. Інга одягла нічну сорочку, а він – штани, хоча вважав за краще спати без одягу.
Вони майже не розмовляли. Інга так втомилася, що відключилася майже миттєво, уткнувшись носом у його плече.
А він ще якийсь час лежав, розпалиний пристрастю від аромату її теплої шкіри та крутого вигину стегна, що застигло у такій спокусливій близькості, і гладенького коліна, яке злегка впиралося в його ногу.
Обережно, тремтячи як хлопчисько на першому побаченні, підібрався Адвіан до її руки й переплів свої пальці з пальцями Інги. Це було таке чудове й абсолютно нове для нього почуття, що він ледь не застогнав.
Інга пробурмотіла зі сну щось невиразне. Адвіан із жалем прибрав руку – не хотів заважати її відпочинку.
Невдовзі його самого зморив сон, опустився, наче чорне глухе покривало, і навколо замиготіли безладні образи, спричинені метушливими подіями минулого дня: небеса з хмарами, потоки води, Кайтана, яка купається у водоспаді, Інга, що розкинулася без одягу серед мокрих після дощу польових квітів, а він падає згори на неї, накриває тілом і цілує, цілує, цілує...
Адвіан прокинувся, міцно стискаючи Інгу в обіймах, покриваючи поцілунками її обличчя....
На стіні біля ліжка тремтіла каламутна пляма світанку.
Інга сонно сміялася, не ухиляючись від його поцілунків, і високо, легковажно закинула на нього ногу...
Він не стримався, ковзнув рукою нижче і почав гладити долонею гарячий виворіт її стегна.
Інга тихенько застогнала, потерлася сухими губами об його губи й різко відкинула голову, притискаючись твердими грудьми до його грудей.
– Ні, моя дівчинко... – пробурмотів Адвіан, – якщо ми зараз не зупинимося...
– Тоді навіщо ти це робиш?
– Не знаю...Не можу втриматися поруч із тобою...
І вони поцілувалися міцно, до переривчастого дихання.
– Думаєш, це всього лише дія закляття? – хрипло запитала Інга.
– Ні, не думаю... Просто ми призначені... різні світи і пророцтва – це все дурниця. Я кохаю тебе... одразу, як побачив у струмку.
– А я – коли побачила тебе у печері, після того як Кайтана мене врятувала...
– Закохалася?
– Так! З першого погляду. Подумала, що жодного разу не бачила такого красивого чоловіка...
– Тільки тому що я – красивий?
– Ні... не знаю, це була перша думка, а потім... усе одразу навалилося, наче злива...
Адвіан ковзнув рукою ще нижче і, із завмиранням душі й тіла, торкнувся її палаючого, розкритого лона.
Інга беззвучно скрикнула й затримтіла під його рукою.
Солодка хвиля плеснула Адвіану в голову.
Невідомо, чим би закінчилися їхні гарячі ігри, якби не Маріл. Неймовірно схвильований після раннього візиту Ліки, прибіг він зі свого кабінету і почав грюкати у двері.
– Адвіане, ти прокинувся? Дуже важлива розмова...
Вони, важко дихаючи, миттєво відкотилися одне від одного, наче підлітки, що нашкодили, яких суворі батьки застали за непотрібним заняттям.
– Зачекай, Маріл... зараз! – відгукнувся Адвін придушеним хрипким, осиплим голосом.
Серце його калатало скрізь, навіть у пальцях ніг.
Інга давилася сміхом, безуспішно намагаючись натягнути на стегна сорочку, що задерлася до самих грудей.
Адвіан накинув на неї покривало і кілька разів глибоко зітхнув, заспокоюючи серцебиття.
– Маріл, як завжди вчасно, – ласкаво сказав він, гладячи дівчину по розпатланому волоссю, – не дозволив мені стати клятовідступником...
Інга зупинила його руку і притиснула її до своїх губ.
– Ми полетимо зараз у Даяд?
– Скоро... Буде краще, якщо ти встанеш, одягнешся... Я пришлю до тебе служницю...
– Тільки не цю нахабну дівку! – поморщилася Інга й сіла, спершись спиною об узголів'я.
– Забудь про Лулу. Я поговорю з нею. Не думаю, що вона захоче відкритого конфлікту...
Маріл знову обережно поскребся у двері.
– Адвіане, ти там що, не один?
– Ні, не один... Зараз іду…
Він швидко переодягнувся, одягнув інші штани, пояс, сорочку.
Інга не відводила очей, із задоволенням дивилася як він переодягається, бо вже вважала кожну п'ядь його тіла своєю: рідною та коханою.
– Я скоро повернуся! – сказав принц і поцілував запросто:в маківку.
Ледве за ним зачинилися двері, Інга впала назад на ліжко і трохи не розридалася від щастя, продовжуючи відчувати дотики його рук до свого тіла.
Йдучи з Адвіаном по коридору, Маріл підозріло поглядав на його, все ще палаюче обличчя, на розтріпане волосся.
– Ви ж не перейшли межу?... – наважився врешті запитати.
