Шлях меча - Генрі Лайон Олді

І сміх – не промахувався.

І ще запам’ятаю, як хльостав плазом по обличчях і руках, а Дзю виривав з вологих пальців схоплені ним шаблі й ножі, і викидав їх геть із кола, і Чен співав лунко й радісно: «Заради клинків Муніра кличу руку аль-Мутанаббі!»

– Заради…

…і здивована сокира скрегоче краєм по зерцалу лат, майже захоплюючи за собою ориджита, що перечепився; а я чую віддалений свист Ґвеніля: «Вперед, Однорогий!»

– …клинків…

…і три шаблі, бризкаючи іскрами, схрещуються в тому місці, де щойно було, не могло не бути плече клятого Мо-о аракчі, і в мить їхнього зіткнення вони ще встигають побачити, як мигнуло поруч Ченове передпліччя в кутому наручі роботи старих кабірських майстрів, і до нього притулився Дзютте Уламок, блазень, що забув про жарти – брязкіт, крик, і я підхоплюю одну з шабель на льоту, як підхоплював Емрах іт-Башшар Кунду Вонґ, і викидаю за межі нашої Бесіди…

Затопчуть же, дурепо!

– …Муніра…

…і ось двоє – круглолиций хлопець-шулмус і вузький прямий меч із висіченою хрестовиною – кілька довгих-довгих секунд затято рубаються з нами, і я поправляю їхні удари, даючи пройти впритул, підказуючи мечу («Рідня ж!»), притримуючи Уламка з його ризикованими зауваженнями… а очі горять, і клинки горять, і пауза триває, доки Шулма не згадує, що вона – Шулма, а я не впевнений, що їй аж так хочеться це згадувати…

– …кличу руку…

…летять ножі, блискучі дзьобаті птахи, три ножі й ще один спис, короткий, легенький, юний – і ми зустрічаємо їх, кружляємо в стрімкому танці, не даючи впасти на землю, і ось вони вже знову летять, летять над головами, падаючи в конов’язі під знущальний шелест ножів Бао-Гунь, а знахарка Ніру лежачи плескає в долоні…

– …аль-Мутанаббі!

…тиша.

Дивна, незвична, недоречна…

Я вже чув таку тишу – мовчання долі, яка зненацька стала серйозною.

Вони стояли й дивилися, але вираз обличчя кіменця Діомеда нічим не відрізнявся від виразу обличчя будь-якого шулмуса, а застиглий на Фальґримовому плечі Ґвеніль був подібний до завмерлої на півзмаху шаблі рудовусого; і кола Кабіра й Шулми перемішалися.

Чен повільно обвів поглядом статуї, які ще мить тому кружляли у вихорі, тоді повернув голову – і я почув, як придушено зойкнув Уламок, і побачив праву Ченову руку.

Побачив його очима. Очима Чена Анкора.

Чена в Рукавиці.

Шалений удар випадково розсік ремінь, яким наруч лат кріпився до зап’ястя, і тепер сам наруч бовтався на ремінці, а рукав каби, яку Чен надягав під лати, взагалі виявився геть-чисто відірваним, – і рука аль-Мутанаббі була оголена.

Ті ремінці й застібки – особлива Кобланова гордість – за допомогою яких рука аль-Мутанаббі колись, у майже нереальному минулому, пристібалася до кукси, кудись зникли, наче їх і не було…

Рука не трималася ні на чому. Вона просто – була.

Її тепер не можна було зняти.

Хіба відрубати заново.

І Ченова шкіра від краю колишньої латної рукавиці до ліктя була сіро-лускатою, немов металеві кільця вросли в живу плоть, перетворюючи її в себе, плавно переходячи від смерті до життя, від неможливого до можливого, від правди до неправди, від минулого до сьогодення…

Від Звитяжця до людини?

– Асмохат-та! – видихнула Шулма.

– Клянуся Нюринґою… – промурмотали Кабір і Мейлань.

«Та що ж це таке?!» – у сум’ятті подумав Чен-Я; а Уламок мовчки повернувся за пояс, нічого не сказавши.

І самотній гнівний голос:

– Мангус! Кара мангус!.. хурр, вас-са-Оридж!..

Усе ж він був хоробрим Придатком – ні, він був хороброю людиною, впертий нойон Джелме, порошина в подолі гурхана Джамухи.

Мого з Ченом улюбленого онука, наскільки я розумію?!

Шулмуси не рухалися з місця.

– Хурр, вас-са-Оридж!

Повільно, один за одним, вони опускалися на коліна, клали перед собою зброю – Дикі Леза лягали беззвучно й покірно – потім ориджити сідали на п’яти і втикалися лобами у свої клинки, схилившись перед дивом, перетворюючись на непорушні маленькі горбки.

– Хурр!..

Ні.

Здавалося, ці горбки ніщо не могло змусити ворухнутися.

Навіть землетрус.

І Мені-Ченові здалося, що дехто з мого загону ледь стримується, щоб не приєднатися до шулмусів. Що їх утримало? Вісім століть, які відрізняють Кабір від Шулми? Час, що вдає з себе річку?..

– Хурр!..

Ні.

Нойон Джелме похитнувся й з ненавистю глянув на Чена-Мене.

– Мангус! – прошипів він, кривлячи рот у гримасі чи люті, чи плачу. – Уй-юй, мангус-си!..