Шлях меча - Генрі Лайон Олді
Але якщо стороннє божество, нехай і не з першої спроби, доводило свою божественність, і, слід гадати, доводило з успіхом – певно, Но-дачі знімав голови так, як досвідченим Диким Лезам і не снилося! – тоді клали його на яскраво-червону повстину, і вночі безперервно «вили над ним по святковому», і в коло виносили рідко, і взагалі намагалися зайвий раз не докучати посланцеві небес! Молилися на нього, певно, жертви приносили, гімни посвячували… у набігах намагалися із чужих наметів викрасти живі святині, нехай і ціною життів шулмуських! Що цінніше для Дикого Леза – життя шулмуса, який не став ще навіть Придатком, чи прихід у плем’я нового божества?!.
Ох, Шулма, Шулма… Кабір, Мейлань, Харза, Оразм, Хаффа – майже тисячоріччя тому!
– Гей, Но, – крізь ґарду мовив я, – ти їхню мову розумієш?
– Яка там мова? – брякнув Но-дачі. – Хіба це мова…
– Розумієш чи ні?!
– Погано, – помовчавши, відповів він, – майже ні.
– Асахіро, – запитав Чен-Я, – а ти їхню мову знаєш?
– Звичайно, – здивувався Асахіро. – Я ж тобі казав, що це ориджити, вони завжди неподалік від нас, хурулів, кочували… себто, від того племені, в яке мене з Фарізою прийняли. В ориджитів мова сичить, як змія в траві, а так усе те ж…
Ось вам і Придаток! Доки божество з іншими побратимами по божественному нещастю в наметі валялося… гаразд, не до жартів зараз.
Зараз треба збагнути, що в кожному Дикому Лезі до часу ховається зародок Звитяжця, що діти вони, буйні, жорстокі, нерозумні, цікаві, але діти, чого не зрозумів ображений Но-дачі, але добре зрозуміли дорослі Чинкуеда, Змія Шен, і Джамуха Восьмирукий!..
Зрозуміли, що на дітей просто треба прикрикнути!
– Перекладай, – наказав Чен-Я Асахіро, а Я-Чен подумав: «Будемо сподіватися, що Дикі Леза зрозуміють і без перекладу… є такі доводи, які всім зрозумілі.»
Були в нас такі доводи?
А Жовтий бог Мо їх знає!
Головне – не забувати, що діти довго й складно вести Бесіду не вміють, майже одразу збиваються на суперечку й лемент.
Так, Наставнику?.. ой, як же кривдно, боляче й кривдно, що ти – це вже минуле!
– Запитай у них, хто послав їх у ці землі?!
Асахіро запитав. Чен захоплено прицокнув язиком і подумав, що ніж так говорити – краще рій бджіл у роті оселити. Бджоли хоч мед дають…
Шулмуси якийсь час переглядалися, доки всі погляди не зійшлися на рудовусому – недаремно ми його ловили, ні, недаремно! – і той важко підвівся, зухвало повернувшись до нас.
– Він каже, – Асахіро легко встигав перекладати неквапно-зарозумілу промову знатного шулмуса, – що він – нойон вільного племені дітей Ориджа, відважний і мудрий Джелме-багатур, який убив ворогів більше, ніж… так, це можна опустити… одним словом, більше, ніж ми всі, разом узяті, і що приховувати йому нічого.
– Ото нехай і не приховує, – кивнув Чен-Я.
– Він каже, – продовжував Асахіро, – що діти Шулми незлічимі, як зірки в небі, як волоски у хвостах коней його табунів, як… одним словом, багато їх і… і дуже багато.
– Зрозумів, – поспішно погодився Чен-Я.
– …і їх послав великий гурхан Джамуха Восьмирукий, улюблений онук Жовтого бога Мо…
– Який перелічив усі волоски у хвостах коней його табунів, – не стримався Чен-Я.
Сумлінний Асахіро негайно переклав, і частина шулмусів, хто молодший, не стримавшись, хмикнула й одразу ж замовкла, а рудовусий Джелме закусив губу й гаркнув щось спершу своїм ориджитам, а опісля…
А після й нам.
– Він запитує, чи знаємо ми, з кого сміємося?
«Діти, діти… наш – отже, найдужчий, найгрізніший, найнеперевершеніший… бійтеся, інші діти!»
– Скажи – знаємо, – прищулився Чен, а я покинув піхви й закрутився в руці аль-Мутанаббі, перетворившись на виблискуюче колесо. – І запитай, чи знають вони, у свою чергу, хто перед ними?
Дикі Леза притихли, вслухуючись у мій упевнений свист, а з юрби шулмусів почулося вже знайоме: «Мо аракчі! Мо-о аракчі илджаз!»
– Вони кажуть, що ти – Мо-о аракчі илджаз.
Чен-Я чекав продовження.
– Арака – це такий напій, – узявся пояснювати Асахіро, – щось на кшталт Фуррашської чачі, лише з кобилячого молока й слабший. Аракчі – це той, хто араку п’є. Частіше, ніж слід. П’яниця, одним словом. А Мо-о аракчи – це той, хто п’є перед боєм невидиму араку з долонь Жовтого бога Мо. У будь-якому племені пишаються Мо-о аракчі, але в мирний час змушують їх кочувати окремо від інших. Бояться… А илджаз – це дракон. Великий. Із трьома головами.
– Он як, – пробурмотів Чен-Я, – отже, я тепер Мо о аракчі илджаз. Грізний, п’яний і з трьома головами. Ще три дні тому я був демон якша Асмохата і його чарівний меч, що вогнем уночі палає… і тут ось таке!
– Асмохат-та! – раптом підхопив найближчий шулмус, молодий круглолиций Придаток зі здивовано роззявленим ротом. – Хурр, вас-са-Оридж! Асмохат-та! Мо-о аракчі илджаз – Асмохат-та!..
Юрба полонених загаласувала, розмахуючи
