Шлях меча - Генрі Лайон Олді

Коли нойон зумів обернутися до одноплемінників, ще один ориджит покинув коло.

Бігцем.

Дикі Леза здригнулися й тривожно задзвеніли.

Чен, запрошуючи, підніс чашу шулмусам, і ще троє найсміливіших – або найдурніших – зважилися повторити подвиг свого нойона, що кашляв неподалік.

Ні, не троє – двоє, бо третій подумав, глянув на своїх стражденних побратимів і повернувся назад.

Утім, з кола не вийшов.

Чен усміхнувся й підніс до губ чашу.

…Кожен Придаток у нашій родині, як і в будь-якій іншій родині «п’яного меча», тричі проходить випробування предка Хена. На тринадцятому, вісімнадцятому і двадцять першому році життя. Випробування полягає в тому, що Придатка спершу напувають вином до стану «п’яниці з піалою» у тринадцять, «п’яниці зі жбаном» у вісімнадцять і «п’яниці з барилом» у двадцять один. А потім досвідчений Звитяжець у руках досвідченого Придатка – зазвичай це глава роду або родини – веде Бесіду зі сп’янілим молодиком без потурання й жалю.

Якщо випробовуваний падає й не встає – його піднімають, якщо він упускає Звитяжця – його змушують підняти й продовжити Бесіду; і так до тієї миті, яку самі Придатки називають «прозрінням предка Хена».

Тобто, до перших трьох тверезих рухів.

Після двадцяти одного року всі Придатки, що пройшли таку виучку, здатні пити, не п’яніючи.

Нечасто.

Двічі-тричі на рік.

«І після цього в них страшенно болить голова!» – вловив я віддалену Ченову думку…

…Чен усміхнувся й підніс до губ чашу.

Але відпити йому не дали.

– Там же пити нічого! – буркнув Коблан, спритно відбираючи чашу в Чена, який здивовано опустив праву руку на моє руків’я. – Зараз я доллю… бач, вицмулили все, шулмуси кляті! Раді, певно, на дурничку…

І долив.

Із бурдюка.

Відтак омочив у чаші губи, схвально крекнув і повернув чашу Ченові, під здивоване перешіптування дітей Ориджа.

А Чен побачив, що чаша майже порожня.

Так, ледь-ледь, на денці.

Коваль непомітно підморгнув Ченові, покрутив у повітрі Шпичастим Мовчуном – шулмуси дружно шарахнулися – і відійшов, несучи під пахвою свій бурдюк.

По дорозі він дихнув на нойона Джелме, і той заледве втримався на ногах.

А Чен із полегшенням зітхнув, згадавши обід у Коблана й те, що залишилося від сулії тахирського мускату, і спорожнив і без того порожню чашу.

Чаша відлетіла вбік, Чен похитнувся й зареготав, а я покинув піхви і вказав на купу Диких Лез.

І шулмуси кинулися до зброї.

– Це діти, Дзю, – тихо дзвякнув я об клинок Уламка. – Дивись, не забувайся…

– Це – діти? – недобре усміхнувся Уламок. – Тоді дітей корисно карати!

– Ні, Кабірський Кате, – уперше я назвав Уламка на ім’я, якого не міг знати; на ім’я, котре випадково почув у підземній залі істини Батин і яке вимовив у моєму сні ятаган Фархад.

Ім’я, що я більше не вимовлю ніколи.

– Ні, Кабірський Кате. Не так. Дітей потрібно карати, але їх не завжди потрібно знищувати під час покарання.

– Так, Наставнику, – відгукнувся Дзю знайомим тоном, і від цієї суміші іронії й поваги мене кинуло в дріж. І додав відтак: – Добренькі ми… може, воно й на краще.

«Може, і на краще», – про себе повторив Я-Чен, коли Шулма обступила нас із Уламком.

А Чен-Я ще встиг помітити презирливу посмішку Фальґрима Білявого, який дивився на юрбу, що нападала.

Знав Білявий, і еспадон Ґвеніль знав одну з простих істин Бесід «одного з багатьма». Знав, що «лише п’ятеро майстрів можуть напасти на одного, не заважаючи один одному; шостий – завада. А невправні – не більше трьох; четвертий – завада».

І ще знали як люди, так і Звитяжці емірату, що «Бесіда з п’ятьма – праця велика; з десятьма ж – свято душі; з багатьма – відпочинок, бо заважають вони собі, тобі ж допомагають.»

…Цю Бесіду я запам’ятаю до кінця своїх днів.

Запам’ятаю, як Дикі Леза в руках шулмусів після всього, побаченого ними, зовсім не хотіли вбивати, бо тоді вони вбивали б свою останню і єдину можливість зрозуміти й домовитися – а їм уже хотілося розуміти, а не лише сперечатися й доводити; і діти Ориджа здивовано боролися з власною зброєю, яка в останню мить ставала важка й неслухняна.

О Нюринґо, Дикі Леза промахувалися мало не свідомо!

Запам’ятаю, як юрбилися ориджити, пітні, скуйовджені, задихані, забувши про все, прагнучи дістати, дотягтися, довести – і в метушливій погоні за вислизаючою примарою дотягувалися до самих себе, стогнали, падали, сердилися, штовхалися, кричали в гніві й скрикували від болю; а Чен сміявся, і я