Шлях меча - Генрі Лайон Олді

– Ти хоч розумієш, що сказав? – тихо запитав Чена-Мене Асахіро.

– А що я сказав? – здивувався Чен, а я перестав вертітися в його руці й здивовано захитався ліворуч-праворуч. – Та нічого я не сказав…

– Ти сказав, що ти – останнє земне втілення Жовтого бога Мо, хазяїна священної водойми. Ас – Мо – Хат – Та. У Шулмі вважають, що вголос назвати себе Асмохат-та може або дурень, або…

– Або?

– Або Асмохат-та.

Дзютте за поясом Чена неспокійно засмикався.

– Про що це ви? – вимогливо запитав він у мене.

Я пояснив.

– Щасливі твої зірки, дурний ти мечу, – серйозно й мало не врочисто заявив блазень. – Кольни-но Придатка Махайри нижче пояса – тільки ззаду, а не спереду – нехай іде до шулмусів і співає їм «Джир про хитрозлобного якшу Асмохата і його беззаконні діяння». І щоб через слово було – Асмохат-та! А не захоче співати – кольни дужче – і спереду!..

– Діомеде! – покликав Чен-Я. – Іди-но сюди!

Діомед підійшов. Чен наказав співати. А я кольнув. Діомед підстрибнув і сказав, що він джир дослівно не пам’ятає, бо він не мандрівний співак, лише підспівувач; а Махайра взагалі нічого не зрозумів і почав відмахуватись. Я вгамував Женця й кольнув Діомеда ще раз, доки Дзю, наспівши, тримав ображеного Махайру. Тоді Діомед схопився за вколоте місце й погодився співати.

А Кос пошукав у своїй поклажі й повідомив, що слова джиру в нього записані. Для нащадків, мовляв, старався. Цікаво, для чиїх? Тож нехай Діомед співає з його запису, а Асахіро буде перекладати.

– А я гратиму! – устряла Фаріза й тицьнула кожній людині по черзі в обличчя якусь палицю з натягнутими вздовж неї жилами невідомого мені звіра. – Ось – кобиз! У шулмусів знайшла…

– Ти ж на ньому грати не вмієш! – здивовано кліпнув Асахіро.

– І не треба! – упевненість Фарізи не мала меж. – Я ж однаково чую зараз погано… аби тільки було голосно! Зійде, Асе, не хвилюйся! На кобизі ніхто грати не вміє – а всі лише брешуть! Та ти сам поглянь – хіба ж на цьому грати можна?!.

– А раптом… – засумнівався Асахіро, та Фаріза не дала йому закінчити.

Вона смикнула за всі жили одночасно, пролунало несамовите виття й деренчання, шулмуси як по команді замовкли, і я зрозумів, що відступати нікуди.

Нас із Ченом притиснули до стіни, що звалася Асмохат-та.

Останнє земне втілення Жовтого бога Мо.

«І чому я?! – приречено подумав я. – Чому, приміром, не Ґвеніль?!.. він же такий великий…»

Доки Діомед залякував шулмусів джиром, а Фаріза з Асахіро всіляко йому в цьому допомагали, я наказав Саєві, який веселився за поясом у Коса, припинити скавучати й присвистувати – і докладно описати мені, а через мене й Ченові, цього клятого бога Мо, останнім втіленням якого ми неждано-негадано виявилися.

З’ясувалося, що господар священної водойми, який споює невидимою аракою особливо лютих шулмусів, схожий на мішанець Придатка і ящірки.

У Шулмі взагалі ящірки вважалися чимось на кшталт священних тварин, що було пов’язано з цією ж таки водоймою, і вбити ящірку вважалося ганебним і злочинним.

На відміну від убивств один одного.

Ото й бог Мо мав у них вигляд майже людини, але в жовтій лусці з чорними вкрапленнями і зеленуватим відливом спини.

– Задуже барвисто, – засумнівався я. – Можемо не зійти…

– А ти на Чена свого уважніше подивися! – єхидно відрізав Сай. – Особливо коли він у латах… ось іще марлотту накине, і вилитий Мо!

Марлотта лежала згорнутою в якомусь із тюків, у бою, так би мовити, не брала участі й тому вціліла. Довідавшись про слова Сая, ан-Танья миттю знайшов потрібний тюк, і за мить зелена марлотта вже красувалася на Ченових плечах.

Потім Сай пригадав, що голова в бога Мо ніби злегка загострена й з гребенем. Чен поправив шолом і нічого не сказав. І я теж нічого не сказав.

Тільки невесело блиснув, довідавшись, що руки в Мо лускаті, трипалі, й середній ніготь на правій гострий, тонкий і довгий, завдовжки з мене, а ліва рука скорчена хитро, та якщо Ченові не знімати рукавицю й з лівої, а до того ж, узяти Уламка…

Якось занадто легко все виходило. Випадок, дурниця, Бесіда з долею, що відступає й поступається, збіги, легковірна Шулма… Ой, не вірив я, що вислухавши джир і вразившись Ченовому вигляду й мені із Дзю, шулмуси миттю кинуться Ченові в ноги й понесуть нас на руках через Кулхан! А Дикі Леза – ті взагалі джир не чули, на Асмохат-та їм блискати й… он, гудуть здивовано! Хіба наше облаштування табору справило на них враження, та на самій лише майстерності Звитяжця у Шулму не в’їхати!..

Не та земля – Шулма… і вже тим паче Джамуху Восьмирукого й Чинкуеду, Змію Шен, нам ані виглядом, ані казками не вразити. І взагалі – те, що весело починається, зазвичай закінчується зовсім не весело.