Чорнильне серце - Корнелія Функе

— Ґвін сидів там на літері, — провадила вона. — На «К». Я й ріжки бачила!

— Справді? — Вогнерукий навіть не розплющував очей. — А ти часом не знаєш, на котру з тисячі отих полиць її поставила ця бібліоманка?

Меґі вдала, ніби не почула його запитання.

— А чому Ґвін — ну викапане звірятко з книжки? — спитала вона. — Чи ви й справді приклеїли йому ріжки?

Вогнерукий розплющив очі й примружився від сонця.

— Приклеїв ріжки? — перепитав він, дивлячись у небо.

Над будинком Елінор саме пропливало кілька хмарин, сонце сховалося за однією з них, і тінь огидною потворою впала на зелену траву.

— Меґі, а батько часто читає тобі книжки?

Дівчинка звела на Вогнерукого недовірливий погляд, потім присіла біля заплічника, погладила шовковистого Ґвінового хвостика й нарешті відповіла:

— Ні. Зате він навчив мене читати, коли мені було п’ять років.

— А ти спитай у нього, чому він не читає тобі вголос. Тільки не дай йому відкрутитися всілякими відмовками.

— Навіщо? — Меґі сердито випросталася. — Просто він цього не любить, ось і все.

Вогнерукий усміхнувсь, перехилився з шезлонга й, потягшись рукою до заплічника, промовив:

— О, та в нас, здається, повненьке черевце! Схоже, нічне полювання Ґвінові вдалося на славу. Хоч би не спустошив десь іще одне гніздо! Чи це просто від яйця й булочки тітоньки Елінор?

Ґвін помахував хвостиком туди-сюди — майже як кіт. Меґі з неприємним відчуттям поглядала в бік заплічника. Добре, що Ґвін бодай не показував свого писка, адже той, мабуть, і досі в крові.

Вогнерукий знову відкинувся в шезлонзі.

— А хочеш, сьогодні ввечері я покажу тобі, навіщо в сумці у мене пляшки, вата й решта отого таємничого причандалля? — запитав він, навіть не повертаючи до Меґі голови. — Щоправда, для цього має бути темно-темнісінько, хоч в око стрель. Чи ти боїшся виходити вночі надвір?

— Звичайно, ні! — ображено кинула Меґі, хоча чого-чого, а виходити потемки надвір не любила. — Тільки спершу скажіть, навіщо…

— Скажіть? — Вогнерукий засміявся. — Господи, ти ще назви мене паном Вогнеруким! Не можу терпіти, коли на мене викають. Отож облиш це, гаразд?

Меґі прикусила губу й кивнула головою. Він мав рацію: оце «ви» йому не пасувало.

— Ну, добре. То навіщо ти приліпив Ґвінові ріжки? — нарешті доказала вона своє запитання. — І що ти знаєш про ту книжку?

Вогнерукий заклав руки за голову й промовив:

— Багато чого знаю. І, може, колись розкажу й тобі. Але поки що домовимся: сьогодні вночі, годині об одинадцятій, на цьому самому місці. Згода?

Меґі звела погляд на дах будинку, де на всі лади виспівував дрозд, і нарешті відповіла:

— Згода. Об одинадцятій. — І подалася назад у будинок.

Елінор запропонувала Мо обладнати йому майстерню відразу за бібліотекою. Там була невеличка кімнатка, де Елінор зберігала давні книжки про тварин та рослини (здавалося, не було таких книжок, яких би вона не збирала!). Ці фоліанти стояли на дерев’яних полицях ясно-медового кольору. На декотрих полицях до книжок були прихилені скляні коробочки з пришпиленими комахами, і це викликало в Меґі ще більшу антипатію до Елінор. Перед єдиним вікном стояв стіл — чудовий стіл з точеними ніжками, проте він був майже вдвічі коротший від столу в майстерні у них удома. Через те Мо, мабуть, і сварився собі під ніс, коли Меґі стромила голову в двері.

— Ти лишень поглянь на цей стіл! — обурювався він. — На ньому хіба що колекцію марок сортувати, а не книжки оправляти. У цій кімнатці повернутися ніде. Де я поставлю прес, де розкладу інструменти? Минулого разу я працював на горищі, але тепер і там куди не глянь — гори коробок з книжками!

Меґі провела рукою по корінцях книжок, які стояли щільно одна побіля одної.

— То просто скажи їй, що тобі потрібен більший стіл. — Вона обережно взяла з полиці книжку й розгорнула її.

На малюнку були зображені якісь дивні жуки — рогаті, з хоботками, а один навіть мав справжнього носа. Меґі провела пальцем по вицвілих малюнках.

— Мо, а чому ти, власне, ніколи не читав мені книжок?

Батько так рвучко обернувся, що Меґі мало не випустила з рук книжку.

— Чому ти про це питаєш? Ти розмовляла з Вогнеруким, так? Що він тобі сказав?

— Нічого. Анічогісінько! — Меґі й сама не знала, навіщо збрехала.

Вона поставила книжку про жуків на місце. У неї було таке враження, немовби навколо них із батьком хтось снує невидимі тенета з таємниць і брехні й ці тенета стають чимдалі густіші.

— Просто мені цікаво, — промовила вона, дістаючи з полиці ще одну книжку.

Ця мала назву «Майстри маскуватися». Тварини в ній скидалися на живі гілки або на сухе листя.

Мо знов повернувся до неї спиною й заходився розкладати на замалому столі свої інструменти: ліворуч, скраю, — гладилки; поряд — молоток з округлою головкою, яким він надавав форму корінцям книжок; гострий ніж для паперу…

Зазвичай Мо за роботою щось насвистував собі під ніс, але цього дня він німував. Меґі відчувала, що думками батько десь далеко-далеко. Але де саме?

Нарешті він сів скраю на стіл і звів на неї очі.

— Я не люблю читати вголос, — промовив він так, немовби це було найнудніше у світі заняття. — Ти ж бо й сама знаєш. Просто не люблю, та й годі.

— Але чому? Адже ти розповідаєш мені всілякі історії. Вони такі чудові! Ти вмієш розмовляти різними голосами, і в тебе це виходить так цікаво, так смішно…

Мо згорнув на грудях руки, так наче хотів сховатися за ними.

— Ти міг би почитати мені «Тома Соєра», — запропонувала Меґі. — Або «Чому в носорога поморщена шкіра».

Це була одна з історій, які Мо любив розповідати найдужче. Коли Меґі була менша, вони вдвох іноді гралися в носорогів, і тоді в їхньому одязі нібито збиралися хлібні крихти, як у шкірі носорога.

— Так, чудова історія, — сказав батько й знов повернувся до неї спиною.

Він поклав на стіл теку з папером для книжкових форзаців і почав його перебирати, думаючи про щось своє. «Кожна книжка має відкриватися таким папером, — сказав він якось Меґі. — Найкраще — темного кольору: темно-червоним, темно-синім — залежно від барви обкладинки. І тоді коли розгортаєш книжку, то ніби опиняєшся в театрі: спершу — завіса, а розсунеш її — і починається вистава».

— Меґі, мені пора братися за роботу, — сказав Мо, не