Чорнильне серце - Корнелія Функе
Коли батько пішов, щоб принести з мікроавтобуса речі, Меґі подалася на кухню. Але Вогнерукого не було й там. Дівчинка зазирнула навіть до спальні Елінор. Та хоч скільки дверей відчиняла вона в цьому величезному будинку, Вогнерукого й слід прочах. Зрештою вона стомилася шукати. Мо вже давно пішов спати, Елінор також зникла у своїй спальні. Отож Меґі повернулася до себе в кімнату й лягла в ліжко. Воно було таке величезне, що вона почувалася в ньому маленькою-маленькою, мов зморщений карлик. «Як Аліса в Країні Див», — подумала вона й погладила рукою квітчасту ковдру. Загалом кімната їй подобалася. Тут було багато книжок і картин. Був навіть камін, хоча вигляд він мав такий, ніби ним понад сто років ніхто не користувався. Меґі спустила ноги з ліжка й підійшла до вікна. Надворі давно стемніло, а коли вона штовхнула віконниці, в обличчя їй повіяло прохолодою. У темряві перед будинком можна було розгледіти лише майданчик, посипаний білувато-сірим гравієм і тьмяно освітлений ліхтарем. Поряд із сірим тітчиним «комбі» стояв смугастий батьків автобусик — мов зебра, що невідь-як опинилася в конюшні. Мо намалював ті смуги на білій лаковій поверхні після того, як подарував Меґі «Книгу джунглів». Дівчинка пригадала будинок, з якого вони так поквапно поїхали, свою кімнату й школу, де її місце за партою сьогодні лишилося порожнім. Вона не була певна, чи нудьгувала за тією домівкою.
Лягаючи спати, віконниць Меґі не причинила. Її скриньку з книжками Мо поставив біля ліжка. Стомлена, вона дістала книжку й спробувала звити собі гніздечко серед знайомих слів на папері. Але в неї нічого не вийшло. На думку раз у раз спливала та книжка, в уяві знов і знов поставали початкові літери-картинки, великі й строкаті, оточені персонажами, історію яких вона не знала, тому що книжка не встигла її розповісти.
«Треба знайти Вогнерукого, — подумала, вже засинаючи, Меґі. — Адже він має бути десь тут!» Але цієї хвилини книжка вислизнула з її рук і дівчинка заснула.
Уранці її розбудило сонце. Повітря було ще прохолодне з ночі, але хмари на небі вже розвіялись, і коли Меґі вихилилася з вікна, то побачила, як удалині, за верхівками дерев, мерехтить озеро. Кімната, яку Елінор відвела Меґі, містилася на другому поверсі. Мо ночував через двоє дверей від неї, а ось Вогнерукому довелося вдовольнитись, мабуть, комірчиною в мансарді. Меґі зазирала туди звечора, коли шукала Вогнерукого. Там стояло лише вузеньке ліжко, а довкола — цілі гори коробок із книжками, від підлоги до самісіньких крокв.
Коли Меґі прийшла на кухню снідати, Мо з Елінор уже сиділи за столом. Але Вогнерукого не було.
— О, та він уже поснідав! — ущипливо кинула Елінор, коли Меґі спитала про нього. — У компанії з якимсь гострозубим звірям. Заходжу я на кухню, нічого не підозрюючи, а воно сидить просто на столі й пирхає на мене! Довелося пояснити вашому дивакуватому товаришеві, що на своєму кухонному столі я терплю лише одну звірину — мух. Після цього він із тим хутряним звірям подався кудись надвір.
— А навіщо він тобі? — поцікавився Мо.
— Та просто так… Я лиш хотіла дещо в нього запитати. — Меґі хутко ум’яла півскибки хліба, надпила трохи страшенно гіркуватого какао, яке зварила Елінор, і побігла надвір.
Вогнерукого вона знайшла за будинком, на газоні з коротко підстриженою колючою травою, де поряд із гіпсовою фігуркою янголятка стояв шезлонг. Ґвіна ніде не було видно. У кущах рододендрона, розквітлого червоним цвітом, щебетали пташки, а Вогнерукий, не помічаючи нічого довкола, стояв і жонглював. Меґі спробувала полічити його різнобарвні м’ячики: чотири, шість, вісім… Він так швидко підкидав їх, що в дівчинки аж голова пішла обертом. Стоячи на одній нозі, Вогнерукий підкидав м’ячики над головою так недбало, немов би йому навіть не треба було на них дивитися. Аж коли він помітив Меґі, один м’ячик вислизнув йому з руки й покотився їй до ніг.
Меґі підібрала м’ячика й кинула Вогнерукому.
— Де ви так навчилися? — спитала вона. — Це було просто… просто блискуче!
Вогнерукий жартома вклонився. І знов ота його дивна усмішка…
— Я заробляю цим собі на хліб, — сказав він. — Цим і ще деякими такими речами.
— Хіба цим можна заробляти на хліб?
— Ну звісно. На ярмарках, на святах. На днях народження в дітей. Ти коли-небудь була на ярмарку, де ніби переносишся в середні віки?
Меґі кивнула головою. На такому ярмарку вона була якось із батьком. Там продавалися такі чудові, такі дивовижні речі, немовби вони прийшли не просто з іншого часу, а з іншого світу. Мо купив їй слоїка, оздобленого різнобарвними камінчиками, з невеличкою бляшаною рибкою всередині — зеленою із золотистим полиском. Крізь широко роззявлений рот у її порожньому черевці виднілася кулька, і коли того слоїка струснути, то кулька теленькала, мов дзвіночок… На ярмарку пахло свіжоспеченим хлібом, димом і вологим одягом. Меґі спостерігала, як кували меча, а один раз навіть сховалася за спиною в батька від переодягненої відьми.
Вогнерукий зібрав м'ячики й повкидав їх до сумки, що стояла розкрита позад нього на траві. Меґі підійшла ближче й зазирнула всередину. Там були пляшки, біла вата й пакунок молока, але розгледіти більше вона не встигла: Вогнерукий закрив сумку.
— Мені шкода, але професійні таємниці! — мовив він. — Батько віддав книжку цій Елінор, еге ж?
Меґі знизала плечима.
— Можеш спокійно мені сказати. Я однаково все знаю. Підслухав розмову. Лишати тут книжку — це з його боку божевілля. Та що вдієш. — Вогнерукий сів у шезлонг.
Неподалік на траві лежав його заплічник, і з нього виглядав пухнастий хвостик.
— А я бачила Ґвіна! — сказала Меґі.
— Он як?! — Вогнерукий відкинувся на спинку шезлонга й заплющив очі. При сонячному світлі його чуб здавався ще світліший. — Я теж. Він у заплічнику. Йому саме час спати.
— Я бачила його в книжці.
Меґі не зводила очей з Вогнерукого. Але на обличчі в того, коли вона згадала про книжку, не здригнулася жодна рисочка. З його чола важко було прочитати думки, як це виходило
