Чорнильне серце - Корнелія Функе

— Це знак одного знаменитого друкаря, — пояснила Елінор, обводячи пальцем гострий кінчик дельфінового носа. — Саме те, що треба для дверей до бібліотеки, чи не так?

— Я знаю, — сказала Меґі. — Альд Мануцій. Він жив у Венеції. Друкував такі невеличкі книжки, які легко вміщалися в сумках на сідлах у замовників.

— Правда? — Елінор спантеличено поморщила чоло. — А я про це й не знала. В усякім разі, я щаслива власниця однієї з книжок, які він надрукував власноруч. І то ще в тисяча п’ятсот третьому році!

— Ви, мабуть, хотіли сказати, що книжку надруковано в його майстерні, — виправила її Меґі.

— Ну звісно, саме це я й хотіла сказати. — Тітка прокашлялась і глипнула на Мо так докірливо, немовби це він винен у тому, що його донька знає про такі рідкісні речі. Нарешті вона взялася рукою за клямку й, просто-таки святобливо натиснувши на неї, промовила: — Цей поріг ще не переступала жодна дитина. Та позаяк батько, судячи з усього, прищепив тобі певну повагу до книжок, я зроблю виняток. Щоправда, лише за умови, що ти не підходитимеш до полиць ближче, ніж на три кроки. Чи приймаєш ти мою умову?

Якусь хвилю Меґі вагалася: чи не відмовитись? Ох, як же кортіло їй кинути тітці в обличчя, що на всі її коштовні книжки вона чхати хотіла. Але зробити цього вона не могла. Просто в ній брала гору цікавість. Їй навіть здавалося, що крізь прочинені двері вона чує, як на полицях перешіптуються книжки. Тисячі невідомих історій обіцяли вони їй, тисячі дверей до тисяч небачених світів! Перед такою спокусою гордощі Меґі виявилися безсилі.

— Приймаю, — буркнула дівчинка й сховала руки за спину, бо вони вже свербіли від нетерплячки. — На три кроки.

— Розумна дівчинка, — мовила Елінор таким поблажливим тоном, аж Меґі вже пошкодувала, що прийняла її умову.

Нарешті вони переступили поріг найдорожчої святині тітки Елінор.

— О, ти зробила тут ремонт! — вигукнув Мо.

Він сказав іще щось, але Меґі вже нічого не чула.

Вона не відводила очей від книжок. Полиці, на яких вони стояли, пахли свіжо поструганим деревом. Стелажі сягали до самої небесно-блакитної стелі, з якої на дротах звисали, мов поприв’язувані зорі, невеличкі лампочки. Попід стелажами стояли вузенькі подвійні драбинки на коліщатах, готові винести кожного допитливого читача на свої вершини. Були тут і пюпітри, на яких лежали розгорнені книжки, прикріплені позолоченими мідними ланцюжками. Були й скляні вітрини, в яких книжки з потьмянілими від давності сторінками показували кожному, хто над ними схилявся, чудовні картинки. Ні, стриматися Меґі було несила. Вона поквапно кинула погляд у бік Елінор — на щастя, та саме стояла до неї спиною, — ступила крок і опинилася біля вітрини. Дівчинка все нижче й нижче схилялася над склом, поки ввіткнулася в нього носом.

Вицвілі бурі літери були увиті гострими листочками. Невеличка драконяча голова випльовувала на замацану сторінку квітки. Вершники на білих конях поглядали на Меґі так, немовби їх намалювали тонесенькими пензликами з волосу куниці щойно вчора. Поруч стояла молода пара — мабуть, наречений і наречена. На них вороже зирив чоловік у яскраво-червоному капелюсі.

— Оце такі в тебе три кроки?!

Меґі злякано обернулась, однак тітка, схоже, не дуже розгнівалася.

— Так, мистецтво книжкової ілюстрації! — промовила вона. — Колись читати вміли тільки багаті. Тому для бідних у книжках малювали картинки, щоб і вони могли зрозуміти, про що там ідеться. Про їхню насолоду від читання ніхто, звісно, й не думав. Бідні народжувалися працювати, а не втішатися картинками й бути щасливими. Це був привілей багатих. Бідних не навчали, а повчали. Здебільшого на прикладі історій з Біблії, що їх і так усі добре знали. Книжки ті лежали в церквах, і щодня перегорталася сторінка, щоб люди могли побачити нову картинку.

— І ця книжка? — поцікавилася Меґі.

— О, ця, гадаю, в церкві не лежала, — відповіла Елінор. — Ця скоріше дарувала насолоду якомусь дуже великому багатієві. До речі, книжці майже шістсот років. — У тітчиному голосі вчувалися неприховані гордощі. — За такі книжки люди йшли на вбивство й платили життям. А мені, на щастя, досить було заплатити за неї гроші.

По цих словах вона різко обернулася й кинула недовірливий погляд на Вогнерукого, який нишком ступав за ними, мов кіт на ловах. На мить Меґі здалося, що зараз Елінор візьме й виставить його за двері, в коридор. Але Вогнерукий, заклавши руки за спину, стояв перед полицями з таким святобливим виразом на обличчі, що тітка так і не знайшла, до чого причепитися, тож тільки ще раз зміряла його осудливим поглядом і повернулася знову до Мо.

Цей стояв біля одного з пюпітрів з книжкою в руках, корінець якої висів на кількох нитках. Мо тримав книжку так обережно, немовби то був птах зі зламаним крилом.

— То як? — заклопотано запитала Елінор. — Зможеш її врятувати? Я знаю, вона в жахливому стані, та й решта книжок, боюся, не в кращому, але ж…

— Усе це можна полагодити. — Мо відклав книжку вбік і заходився оглядати ще одну. — Але на це в мене піде, либонь, тижнів два, не менше. Якщо тільки не виникне потреба в додаткових матеріалах. Тоді робота може затягтися надовше. Чи готова ти стільки терпіти нас у своєму домі?

— Аякже, — кивнула головою Елінор.

Однак Меґі завважила, який погляд тітка кинула в бік Вогнерукого. Той так само стояв перед стелажами одразу біля дверей, і, крім книжок, для нього, здавалося, на світі більше нічого не існувало. І все ж таки в Меґі склалося враження, що його вух не уникало жодне слово, сказане в нього за спиною.

На кухні в Елінор полиць із книжками не було, жодної, зате там усіх пригостили чудовою вечерею — за дерев’яним столом, що, як запевнила тітка, колись стояв у писарській келії одного італійського монастиря. Щодо цього Меґі мала сумнів. Наскільки вона знала, ченці в монастирях працювали за столами з похилими стільницями, але про це вирішила краще помовчати. Натомість узяла ще один окрайчик хліба й подумала, чи їстівний отой сир, що стояв на нібито письмовому столі. Але цієї миті вона помітила, як батько щось шепнув тітці. Очі в Елінор жадібно загорілись, і Меґі дійшла висновку, що йтися могло лише про одну книжку. Дівчинка відразу згадала про пакувальний папір, блідо-зелену льняну палітурку й гнів у голосі Мо.

Вогнерукий, що сидів поруч із нею, непомітно сховав до свого заплічника шматок шинки — вечеря для Ґвіна.