Чорнильне серце - Корнелія Функе
Меґі звела очі на батька, але той лише стояв і мовчки дивився на неї.
— Каприкорн не вміє оправляти книжок, як твій батько, — вів далі Вогнерукий. — Він узагалі не вміє нічого робити до пуття. Але на одному він розуміється добре: наганяти на людей страх. Тут Каприкорн мастак. Це його ремесло. Хоча сам він, гадаю, навіть не здогадується, що в людини на душі, коли страх сковує їй руки й ноги і згинає її до самої землі. Зате він добре знає, як такий страх викликати, як примусити його проникати в домівки, в ліжка, в серця й голови людей. Його поплічники розносять той страх, мов чорні звістки, підсовують його під двері й укидають до поштових скриньок, вимащують ним стіни будинків і брами стаєнь, поки страх починає вже розповзатися сам — нечутно, зі смородом, як чума. — Вогнерукий стояв уже перед самісінькою Меґі. — А людей у Каприкорна багато, — стиха додав він. — Більшість із них служать у нього змалечку, і якщо Каприкорн накаже котромусь із них відтяти тобі вухо чи носа, той зробить це, й оком не змигнувши. Каприкорнові люди полюбляють вдягатися в усе чорне, як оте гайвороння, тільки їхній ватажок носить білу сорочку під чорною, як сажа, курткою. І якщо тобі коли-небудь трапиться котрийсь із них, то спробуй стати маленькою-маленькою, щоб він тебе й не помітив. Зрозуміла?
Меґі кивнула головою. Серце в неї калатало так, що їй аж дух перехопило.
— Я розумію, чому батько ніколи не розповідав тобі про Каприкорна, — зітхнув Вогнерукий і перевів погляд на Мо. — Я теж краще розповідав би своїм дітям про людей приємніших.
— Я знаю, що на світі живуть люди не лише приємні! — Голос у Меґі тремтів від люті (а може, й від страху?), і вона не могла з собою нічого вдіяти.
— Та невже?! І звідки ж ти про це знаєш? — На обличчі у Вогнерукого знову промайнула ота загадкова усмішка, сумна й гордовита воднораз. — Тобі вже доводилося мати діло зі справжнім харцизякою?
— Я про них читала.
— Ну звісно! — засміявся Вогнерукий. — Адже це майже те саме.
Його глузування обпекло дівчинку, мов жалка кропива. Він нахилився до Меґі, зазирнув їй в очі й стиха додав:
— Хотів би я, щоб ти знала про них тільки з книжок.
Мо поставив сумки Вогнерукого в самому кінці мікроавтобуса і, поки той умощувався на сидінні позаду Меґі, мовив:
— Сподіваюся, в тебе там немає нічого такого, що літатиме в нас над головою? З твоїм ремеслом у цьому не було б нічого дивного.
Та не встигла Меґі поцікавитися, що ж то за таке ремесло, як Вогнерукий розв’язав заплічника, обережно дістав з нього якусь заспану тваринку і, звертаючись до Мо, сказав:
— Їхати нам разом доведеться, схоже, довгенько, тому я хотів би твою доньку де з ким познайомити.
Завбільшки тваринка була майже як кролик, тільки багато, сказати б, стрункіша, а пухнастого, мов хутряний комірець, хвостика вона притискала до грудей Вогнерукого. Тваринка вчепилася невеличкими кігтиками в його рукав і позирала на Меґі блискучими чорними оченятами-ґудзиками, а коли позіхнула, то оголила низку гострих, як голки, зубенят.
— Це Ґвін, — пояснив Вогнерукий. — Як хочеш, можеш почухати йому за вушками. Він поки що дуже сонний, не вкусить.
— А взагалі він кусається? — поцікавилась Меґі.
— Принаймні на твоєму місці, — озвався Мо, знов сідаючи за кермо, — я тримався б від цієї малої бестії якнайдалі.
Але Меґі, коли бачила будь-яку тварину, не могла втриматися, щоб її не погладити, навіть якщо в тієї були отакі гострі зуби.
— Це куниця чи щось таке, еге ж? — спитала вона, обережно погладжуючи пучками заокруглене вушко тваринки.
— Та щось із тієї породи. — Вогнерукий дістав з кишені штанів сухарика й стромив його в рот тваринці.
Поки вона хрумкала сухарика, Меґі покуйовдила їй шовковисте хутро на голівці й раптом відчула під ним, просто за вушками, щось тверде — малесенькі ріжки. Дівчинка вражено відсмикнула руку.
— Хіба куниці мають ріжки?
Вогнерукий підморгнув їй, запустив Ґвіна знов до заплічника й відповів:
— Ця має.
Меґі збентежено спостерігала, як він затягує ремінця на заплічнику. Здавалося, вона все ще відчувала під пальцями маленькі Ґвінові ріжки.
— Мо, а ти знав, що куниці мають ріжки? — нарешті спитала вона.
— Ет, то Вогнерукий приліпив їх тому малому кусючому чортеняті сам. Для своїх фокусів.
— Яких фокусів? — Меґі, нічого не розуміючи, звела очі на батька, потім на Вогнерукого.
Але Мо лише мовчки запустив двигуна, а Вогнерукий поскидав чоботи, які, схоже, побачили світу не менше, ніж його сумки, а тоді, глибоко зітхнувши, випростався на ліжку Меґі.
— Годі балачок, Чарівновустий, — промовив він, перше ніж заплющити очі. — Я ж бо не відкриваю твоїх таємниць, тож і ти не вибовкуй моїх. До того ж для цього треба, щоби спершу стемніло.
Меґі ще добру годину сушила собі мозок тим, що могла б означати ця відповідь. Та ще дужче непокоїло її інше.
— Мо, — нарешті озвалася вона, коли Вогнерукий у неї за спиною захропів, — а що потрібно від тебе… отому Каприкорнові? — Вимовляючи це ім’я, вона стишила голос, немовби не хотіла, щоб воно пролунало так лиховісно.
— Книжку, — відповів батько, не відриваючи погляду від дороги.
— Книжку? То чом же ти її не віддаси?
— Бо не можна. Скоро я тобі це поясню, але не тепер. Гаразд?
Меґі поглянула у вікно. Світ, що пропливав за ним, був уже чужий — чужі будинки, чужі дороги, чужі поля. Навіть дерева й небо мали якийсь чужий вигляд. Але до цього Меґі вже звикла. Ще ніде й ніколи Меґі не почувалася по-справжньому вдома. Її домівкою був Мо, її книжки та ще оцей автобусик, що перевозив їх з одного чужого місця до іншого.
— А ота тітка, до якої ми їдемо… — знов озвалася Меґі, коли вони в’їхали в безкінечно довгий тунель. — Чи має вона дітей?
— Ні, — відповів Мо. — І, боюся, вона їх не дуже й любить. Але, як я вже й казав, ви з нею знайдете спільну мову.
Меґі зітхнула. Вона саме згадала кількох своїх тіток, з якими так і не знайшла спільної мови.
Пагорби переходили в гори, схили обабіч дороги ставали чимдалі
