Чорнильне серце - Корнелія Функе

Меґі натягла штани й попленталась на кухню. У коридорі стояли дві валізи, дорожня сумка й батькова скринька з інструментами.

Мо сидів за столом і готував бутерброди. Перекуска на дорогу. Коли Меґі переступила поріг, він на мить звів очі й усміхнувся. Але з його вигляду Меґі здогадалася, що батько чимось стривожений.

— Ми не можемо поїхати, Мо, — сказала вона. — У мене канікули аж через тиждень.

— То й що? Хіба тобі вперше кидати школу, коли я дістаю замовлення й мушу їхати?

Що правда, то правда. Так траплялося навіть досить часто, коли якому-небудь букіністові, колекціонеру чи якійсь бібліотеці потрібен був палітурник і Мо запрошували очистити кілька давніх цінних книжок від плісняви й пороху чи заново їх оправити. Щоправда, на думку Меґі, слово «палітурник» не дуже пасувало до батькової професії, і кілька років тому вона змайструвала на двері його майстерні табличку з написом: «Мортимер Фольхарт, книжковий лікар». І цей книжковий лікар ніколи не виїздив до пацієнтів без доньки. Так було й буде завжди, хай би там що казали в школі вчителі Меґі.

— Як щодо вітряної віспи? Чи я вже виправдовував нею твої пропуски в школі?

— Минулого разу. Коли ми їздили до отого огидного типа з Бібліями. — Меґі пильно подивилася батькові в очі. — Мо, ми мусимо їхати через… учорашню ніч?

На мить їй здалося, що зараз батько про все розповість. Та він лише похитав головою й кинув:

— Дурниці! — І заходився ховати бутерброди до пластикового мішечка. — У твоєї мами була тітка. Тітка Елінор. Колись ми до неї вже їздили, але тоді ти була ще зовсім маленька. Елінор уже давно просить, щоб я дав лад її книжкам. Вона живе біля одного з озер на півночі Італії… Весь час забуваю, біля якого саме, але там дуже гарно. Їхати туди годин шість-сім, не більше. — Розповідаючи, він не підводив очей на Меґі.

«Але чому саме зараз?» — крутилося в неї на язиці. Однак вона змовчала. Не спитала Меґі й про те, чи не забув батько про домовлену зустріч пополудні: надто боялася відповідей на свої запитання й того, що Мо знову скаже неправду.

— А вона така сама кумедна, як і решта? — тільки й поцікавилась дівчинка.

Меґі з Мо вже навідували декотрих родичів. І з боку батька, і з боку матері їх було чимало, й вони роз’їхались, як здавалося Меґі, по всій Європі.

— Вона, звісно, трохи кумедна, але ви з нею знайдете спільну мову. А книжки в неї таки чудові.

— А ми надовго їдемо?

— Та, мабуть, на довше, ніж звичайно.

Меґі надпила ковток какао. Воно було таке гаряче, що обпекло губи. Вона швиденько притисла до них холодного ножа.

— Мені ще треба дещо спакувати в майстерні, — сказав Мо, відсовуючи стільця. — Я швиденько. Ти, звісно, зморена, але поспиш потім, в автобусі.

Меґі кивнула головою й перевела погляд на вікно. Ранок видався похмурий. Над полями, що тяглися аж до недалеких пагорбів, висів туман, і дівчинці здалося, що нічні тіні поховалися поміж деревами.

— Спакуй їжу й прихопи з собою кілька книжок! — гукнув з передпокою Мо.

Так наче Меґі їде в дорогу вперше! Батько ще багато років тому змайстрував скриньку для її улюблених книжок, які вона щоразу брала в такі поїздки — тривалі й короткі, далекі й не дуже далекі. «У чужім краю непогано мати з собою власні книжки», — завжди казав Мо. Сам він також щоразу прихоплював їх із собою добрий десяток, не менше.

Мо пофарбував скриньку лаком — червоним, як улюблена квітка Меґі мак-самосій. Його пелюстки легко можна було засушувати між сторінками в книжках, а маточка, коли її притиснути до шкіри, залишала слід у вигляді зірочки. На покришці Мо гарною в’яззю вивів: «Скарби Меґі», а всередині оббив скриньку лискучою чорною тафтою. Щоправда, тієї оббивки й не видно було, бо всю скриньку Меґі закладала своїми улюбленими книжками. І після кожної поїздки, після кожного міста чи села, де вони побували, цих книжок усе прибувало й прибувало.

«Коли береш із собою книжку, — сказав Мо, кладучи до скриньки першу, — то стається диво: книжка починає збирати твої спогади. А згодом досить лише її розгорнути, й відразу ніби опиняєшся там, де читав ті сторінки вперше. Перебіг очима кілька слів — і повертається все: краєвиди, запахи, смак морозива, яке ти їв, коли читав… Повір, книжки — однаково що липучка для мух. Ні до чого іншого спогади не прилипають так, як до книжкових сторінок».

Схоже, він таки мав рацію. Але Меґі щоразу брала з собою книжки ще й з іншої причини. У чужині вони були для неї наче домівкою — знайомі голоси, друзі, які ніколи з нею не сварилися, розумні, сильні, відважні друзі, що пройшли вогонь і воду, повсюди побували й зазнали численних пригод. Книжки підбадьорювали Меґі, коли в неї було сумно на душі, проганяли нудьгу, а Мо тим часом кроїв шкіру й тканину, заново зшивав розсипані старі сторінки, що їх десятками років шарпали сотні пальців.

Декотрі книжки Меґі брала з собою щоразу, інші лишалися вдома, бо не пасували до поїздки або мали поступитися місцем якійсь новій, ще не відомій історії.

Меґі провела рукою по округлих корінцях. Які ж книжки вибрати цього разу? Які історії допоможуть побороти страх, що проник до їхнього дому минулої ночі? «Може, взяти яку-небудь історію про брехню?» — подумала Меґі. Мо обманув її. Хоча знав, що вона завжди помічає обман по його носі. «Піноккіо», — спало на думку Меґі. Та ні, надто моторошно. І дуже сумно. Та однаково треба брати щось захопливе, таке, щоб прогнати з голови всі думки, навіть найпохмуріші. Може, щось про відьом? Так, вона візьме про відьом, про лисих відьом, які перетворюють дітей на мишей. А також про Одіссея з його циклопом та чародійкою, що обертає воїнів на свиней. Навряд чи їхня з Мо поїздка буде небезпечніша, ніж подорож Одіссея. Чи все ж таки небезпечніша?

Ліворуч під стінкою, в скриньці, лежали дві книжки з картинками. По цих книжках Меґі вчилася читати. Їй було тоді п’ять років, і на сторінках ще й досі лишалися сліди від її нетерплячого вказівного пальчика. А на самому дні, під рештою книжок, лежали ті, що їх Меґі зробила сама. Цілими днями вона вирізала й клеїла, малювала