Чорнильне серце - Корнелія Функе

Меґі поставила на місце книжку з замаскованими тваринами й спитала:

— А що, коли він ті ріжки не приліпив?

— Що?

— Ріжки у Ґвіна. Що, коли Вогнерукий їх не приліпив?

— Приліпив. — Мо підсунув стільця до свого надто короткого столу. — До речі, Елінор поїхала по продукти. Якщо зголоднієш доти, як вона повернеться, спечи собі кілька млинців. Гаразд?

— Гаразд, — буркнула Меґі.

Якусь хвилю вона розмірковувала, чи сказати батькові про те, що домовилася з Вогнеруким уночі зустрітись, та зрештою вирішила нічого не казати. Натомість спитала:

— Як ти гадаєш, чи можна мені взяти звідси кілька книжок до кімнати?

— Ну, звісно. Якщо тільки ти не залишиш їх назавше у своїй скриньці!

— Як той книжковий злодій, про якого ти мені розповідав? — Меґі взяла три книжки під ліву пахву й чотири під праву. — Скільки він там поцупив? Тридцять тисяч?

— Сорок, — уточнив Мо. — Але власників тих книжок він ніколи не вбивав.

— Так, то був іспанський чернець… Забула, як його звали. — Меґі рушила до дверей і відчинила їх ногою. — А Вогнерукий каже, буцімто Каприкорн може навіть убити тебе, аби лиш дістати книжку. — Вона намагалася говорити якомога байдужіше. — Це правда, тату?

— Меґі! — Мо обернувся й посварився на неї ножем для паперу. — Іди полеж на сонечку або втелющ свого чарівного носика в яку-небудь книжку, тільки дай мені попрацювати! І перекажи Вогнерукому, нехай не розповідає тобі таких дурниць, а то я поріжу його оцим ось ножем на малесенькі шматочки.

— Це не відповідь! — кинула Меґі й вийшла зі стосом книжок за двері.

У своїй кімнаті вона розклала книжки на величезному ліжку й заходилася читати: про жуків, що ховаються в порожніх равликових мушлях — достоту як люди в покинутих будинках, про жаб, схожих на листя, і про гусінь з пістрявими колючками; про білобородих мавп, смугастих мурахоїдів і котів, що вигрібають із землі солодку картоплю. Здавалося, на світі є все, будь-які створіння, що їх тільки могла уявити собі Меґі, — й навіть багато таких, яких уявити собі вона не могла.

Але про рогатих куниць у жодній із тих мудрих тітчиних книжок Меґі не знайшла ні слова.

Вогонь і зорі

І ось вони прийшли і привели з собою дресированих ведмедів, собак, кіз, мавп і байбаків. Вони ходили по канатах, перекидалися через голову вперед і назад, шпурляли залізні ножі та мечі й, наражаючись грудьми на їхні вістря і леза, лишалися цілими; ковтали вогонь і трощили зубами каміння, показували фокуси з плащами й капелюхами, з чарівними келихами й ланцюгами, змушували ляльок битися на шпагах; витьохкували соловейками, скрикували павичами, свистіли козулями, боролися й танцювали під переливи флояри.

Вільгельм Герц. Книга шпільманів

День минав поволі. Батька Меґі побачила аж пополудні, коли Елінор повернулася з крамниці й за півгодини зварила їм спагеті з якоюсь купленою підливою.

— Вибачайте, але в мене просто немає терпіння годинами вистоювати біля цієї клятої плити! — сказала вона, ставлячи на стіл каструлю. — Може, наш приятель з отим хутровим звірям уміє куховарити?

Вогнерукий лише знічено стенув плечима й відказав:

— Ні, щодо цього з мене помічник ніякий.

— А Мо добре вміє куховарити, — озвалася Меґі, перемішуючи в тарілці спагеті з ріденькою підливою.

— Мо має лагодити мої книжки, а не куховарити! — різко кинула Елінор. — А як щодо тебе?

Меґі знизала плечима:

— Я вмію пекти млинці. Але чом би вам не придбати кілька кулінарних порадників? Адже у вас стільки всіляких книжок! Це вам запевне допомогло б.

На цю пропозицію Елінор навіть не стала відповідати. Усі мовчки їли, й коли мовчанка за столом затяглася, господиня перервала її.

— О, до речі, — сказала вона. — Маю нагадати вам ще про одне правило на ніч. Я не люблю, коли в моєму домі запалюють свічки. Вогонь діє мені на нерви. Надто вже він ласий на папір.

Меґі мовчки проковтнула те, що мала в роті. Схоже, її піймали на гарячому. Звичайно ж, вона прихопила з дому кілька свічок (вони лежали в неї на нічному столику), й Елінор їх, певна річ, уже побачила.

Та Елінор цієї хвилини дивилась не на Меґі, а на Вогнерукого, який грався сірниковою коробкою.

— Сподіваюся, ви не забудете й про це правило, — мовила вона. — Бо нам, очевидно, доведеться провести у вашому товаристві ще одну ніч.

— Якщо дозволите ще трохи скористатися вашою гостинністю. А завтра вранці я поїду собі, обіцяю. — Вогнерукий усе ще крутив у руках сірникову коробку; невдоволений погляд господині його, схоже, не обходив. — Мені здається, у когось тут зовсім хибне уявлення про вогонь, — додав він. — Це правда, часом він обертається на такого собі невеличкого кусючого звірка. Але ж і його можна приборкати.

По цих словах Вогнерукий дістав з коробки сірника, черкнув його й узяв полум’я в рот.

Коли його губи зімкнулися навколо запаленого сірника, Меґі затамувала дух. Потім Вогнерукий знову розтулив рота, дістав звідти погаслого сірника й, усміхаючись, поклав його в свою порожню тарілку.

— Ось бачите, Елінор, він не вкусив мене, — промовив Вогнерукий. — Вогонь приборкати легше, ніж мале котеня.

Елінор лише поморщила носа, а Меґі не могла відвести захопленого погляду від Вогнерукого.

Цьому невеличкому фокусу з вогнем Мо, здавалося, зовсім не здивувався. Він тільки застережливо зиркнув на Вогнерукого, і той слухняно сховав сірники до кишені.

— Правила щодо свічок я, звісно, не порушуватиму, — поквапно сказав він. — Не хвилюйтеся. Правду кажу.

— Гаразд, — кивнула головою Елінор. — Але це ще не все. Якщо й сьогодні, щойно стемніє, ви знов, як учора, кудись ушиєтесь, то повертайтеся не дуже пізно. Бо рівно о пів на десяту я вмикаю сигналізацію.

— О, виходить, учора ввечері мені неабияк пощастило! — Вогнерукий хутко вкинув до кишені кілька макаронин (непомітно для Елінор, але не для Меґі). — Сказати щиро, вночі я люблю гуляти. Тоді світ подобається мені більше, довкола тихо, майже ні душі, а таємниць куди більше, ніж удень. Щоправда, сьогодні я виходити не збирався, та все одно хочу попросити вас увімкнути вашу чудесну сигналізацію трохи пізніше.

— Пізніше? Це ж чому, дозвольте поцікавитись?

Вогнерукий підморгнув Меґі й промовив:

— Знаєте, я пообіцяв оцій юній панночці влаштувати невеличку виставу. А почнеться вона десь за годину до півночі.

— Он як?! — Елінор утерла серветкою підливу на губах. — Виставу! А чи не перенесли б ви її на день? Зрештою, цій юній панночці лише дванадцять років, і о восьмій вона має бути вже в ліжку.

Меґі стисла вуста. Відколи