Усі царства іншого світу - Лариса Лешкевич
– Звучить не дуже привабливо! – зіщулилася Веда.
– Твій вибір – твоє рішення.
– А гірські шамани?
– Їхній світ найдальший. Особисто я ніколи не мав з ними жодних справ.
– Ажею, – Веда поклала руку на його величезне плече і посміхнулася навмисне несміливо і чуттєво, – Відвези мене на те місце, де можна перейти… Я не знайду спокою, доки не побачу його, хай на годину, хай на хвилинку, просто в очі його хочу глянути…
– Отак прямо зараз?
– Так! Все одно не засну!
– Це займе деякий час.
– Прошу тебе… – вона наблизилася до нього обличчям.
– Ти дуже неспокійна наречена… – Він обережно торкнувся своїми губами до її губи, і Веда не відсторонилася. – То зробиш, що завгодно, аби добитися бажаного?
– Ні, я…
– Добре! Іди переодягайся!
Веда на мить тицьнулася поцілунком у його губи, відсахнулася і побігла до себе, шльопаючи по підлозі босими ногами.
Нічний ліс: непроникно-місячний та таємничо страшний валився з усіх боків. Але зараз Веда не помічали ні мерехтливого фіолетового туману, в якому тонули лапи звіра, ні густих провалів непроглядної темряви, куди він пірнав, як у безодню.
Вчепившись у жорстку шерсть на його загривку, іноді щулячись від налітаючої нічної прохолоди, вона безперестанку думала про те, що, ось, може, зовсім скоро побачить Гната і висловить йому все…
А що він їй відповість? Брехатиме і вивертатиметься? Чи обійме, почне цілувати і скаже, що завжди любив тільки її одну, що все це – довгий і незрозумілий сон, що зараз настане ранок: зійде сонце, зникнуть тіні, а вони відтепер і назавжди будуть разом…
Пальці розтулилися, і Веда ледь не скотилася вниз, але миттєво розліпила очі і, міцно вхопившись, повисла на правому боці Ажея. Той уповільнив біг.
– Ух, заснула… – прошепотіла, вертаючись назад на його спину.
Чорний натовп дерев, що височіли праворуч, розсунувся, і блиснула річка.
За зім'ятою смугою лісу на протилежному березі каламутно білів небосхил. Ажей звернув і помчав поверхнею річки, немов твердою дорогою, вистеленою темним шорстким склом. Звішившись вниз, Веда з подивом розглядала сонну бриж, що сплескувала під могутніми лапами звіра.
Одним стрибком подолав він прибережні чагарники очерету і знову заглибився в ліс; місяць закотився, якось моторошно стало кругом, згустився морок, але тихий передсвітанковий передзвін темряви і світла вже почав звучати – чи то глибоко в надрах землі, чи то в неосяжній небесній висоті.
Ажей зупинився на краю невисокого урвища, під яким простяглася кам'яниста гола рівнина з рідкою, прибитою до землі рослинністю, і перетворився на людину.
