Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін

попереду мигтить світло смолоскипів; але, хоч як він силкувався, наздогнати їх не міг. Орки швидко пересуваються в усіх тунелях, а цей вони знали дуже добре, бо, незважаючи на Павучиху, мусили часто ходити ним: то був найкоротший шлях через гори з Мертвого Міста. У які стародавні часи з'явилися цей тунель і величезна кругла яма, де багато століть тому оселилася Павучиха, вони не знали, натомість вирили обабіч від нього чимало власних кружних шляхів, аби не натрапляти на лігво чудовиська, поспішаючи в той чи в той бік за наказами своїх правителів. Тієї ночі орки не мали наміру спускатись углиб тунелю — тільки хотіли якомога швидше потрапити до бокового проходу, що вів до вартової вежі на кручі. Більшість із них раділа й тішилася з того, що вони знайшли та побачили, тож, біжучи, орки базікали та верзли всілякі нісенітниці — за звичаєм їхньої раси. Сем чув гомін їхніх хрипких голосів, монотонний і тугий у безшелесному повітрі, й міг серед усіх вирізнити два: вони були найгучніші й лунали найближче. Здавалося, капітани обох загонів ішли позаду всіх, і їхня суперечка тривала.

— Нехай твій набрід постуляє пельки, Шаґрате! — гаркнув один. — Чи ти хочеш, аби нас переловила Павучиха?

— Іди собі, Ґорбаґу! Твої галасують не менше, — відказав другий. — Нехай хлопці забавляться! Думаю, Павучиха найближчим часом нам не докучатиме. Здається, вона сіла на добрячого остюка, та ми не оплакуватимемо її. Чи тобі повилазило? Онде скільки смердючої гидоти на дорозі до її триклятої нори! Якщо ми спинили її раз, то і сто разів спинимо. Тож нехай сміються. До того ж, нам нарешті трохи підфартило: ми знайшли те, що потрібне в Луґбурці.

— У Луґбурці потрібне, кажеш? І що це, по-твоєму, таке? На вигляд, як ельф, але замале. Невже цей малюк небезпечний?

— Не знаю, треба спершу його роздивитись.

— Ого! То тобі не сказали, чого від нього чекати? Нам ніколи не кажуть усього, що вони знають, правда? Навіть половини не кажуть. Але вони теж помиляються, і Верховні помиляються.

— Ша, Ґорбаґу! — Шаґрат притишив голос так, що Сем, навіть маючи навдивовижу загострений слух, розібрав лише окремі слова. — Може, й так, але в них усюди є очі та вуха: серед моїх солдатів шпигуни теж є. Мабуть. Або й немає. Та щось їх там, угорі, таки налякало — я знаю. Ти сам розповідав, що назґули полетіли в долину і що в Луґбурці неспокійно. Щось майже вислизнуло від них.

— Майже, кажеш? — перепитав Ґорбаґ.

— Цить, — відказав Шаґрат, — ми поговоримо про це потім. Зачекай, поки дістанемося до Нижнього Шляху. Там є закуток, де можна трохи побалакати, доки хлопці бавитимуться.

Невдовзі Сем помітив, що смолоскипи зникли. Пролунав гуркіт, а тільки-но гобіт побіг у той бік — глухий удар. Сем здогадався, що орки повернули й подались у той самий прохід, яким намагалися пройти і вони з Фродо, проте тоді він був завалений. І тепер — теж.

Дорогу перегородила чимала брила, проте орки якось потрапили всередину, бо Сем чув їхні голоси з іншого боку. Сауронові прислужники бігли далі, все глибше і глибше під гори, назад до вежі. Гобіта охопив розпач. Орки несли кудись тіло його пана і збиралися зробити з ним щось огидне, а він не міг їх наздогнати. Сем навалився на загороду й узявся штовхати її, потому — з розгону битись об неї, та брила не піддавалась. Ураз десь неподалік, як на Семів слух, у проході залунали голоси двох капітанів. Гобіт завмер, наставивши вуха та сподіваючись почути щось корисне. Можливо, Ґорбаґ, який, здається, належав до залоги Мінас-Морґула, вийде, і тоді Сем зможе прослизнути всередину?

— Ні, не знаю, — сказав голос Ґорбаґа. — Зазвичай послання передають швидше, ніж можуть літати літуни. Та я не допитувався, як вони це роблять. Так безпечніше. Ґрр! Від тих назґулів мене дрижаки б'ють. Ті тварюки вмить здеруть із тебе шкіру, щойно глянеш на них, і покинуть у потойбічні, геть холодного. Та Він їх любить: тепер вони Його улюбленці, тож нарікати марно. Кажу ж бо: служити в тому місті — це тобі не жарти.

— Спробував би ти послужити тут, маючи під боком Павучиху, — відказав Шаґрат.

— От би служити там, де нікого з них немає! Та зараз війна, а коли вона закінчиться, життя наше полегшає.

— Кажуть, що на війні все йде за планом.

— Ще б пак, — гмикнув Ґорбаґ. — Побачимо. Та якщо все і справді йде за планом, то невдовзі ми матимемо вдосталь місця. Що скажеш, га? Може, якщо випаде нагода, чкурнемо звідси — ти і я — й осядемо собі окремо з кількома надійними хлопцями там, де є досхочу смачної поживи і немає великих начальників?

— Ох! — відказав Шаґрат. — Як у старі часи.

— Так, але не сподівайся на це. Щось мені неспокійно. Я ж казав, Великі Начальники, ех... — він перейшов на шепіт, — ех, навіть Найбільший може помилитися. Щось майже вислизнуло, кажеш? А я кажу: щось таки вислизнуло. І треба бути обачним. Бідні уруки завжди винуваті, їм ніхто не дякує. Проте не забувай: вороги люблять нас не більше, ніж Його, і якщо вони Його скинуть, то і нам каюк. Слухай, коли вам наказали виходити?

— З годину тому — якраз перед тим, як ти нас побачив. Надійшло повідомлення: Назґули занепокоєні. На Сходах можуть бути шпигуни. Подвоїти варту. Патруль — на вершину Сходів. Я відразу й пішов.

— Кепські справи, — сказав Ґорбаґ. — Ти чув: наша Мовчазна Сторожа хвилюється вже понад два дні? Це я знаю точно. Проте моєму патрулю ніхто не наказав стати на варту того самого дня, і навіть вістки до Луґбурца ніхто не послав, адже нагору подали Важливий Сигнал, а Верховний Назґул полетів на війну, й усяке таке. А потім мені сказали, що в Луґбурці довго не надавали цьому значення.

— Мабуть, Око дивилося кудись деінде, — відказав Шаґрат. — Кажуть, на заході почалися великі справи.

— Чом би й ні! — гарикнув Ґорбаґ. — А вороги тим часом захопили Сходи. І навіщо ти прийшов? Ти повинен наглядати тут за всім, так? Маєш особливі повноваження, так чи ні? Навіщо ти тут?

— Ну, годі! Не вчи, що мені робити. Ми тут теж не вчора народились.