Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін

Щойно він зробить перший крок, гнів проведе його, переслідувача, всіма дорогами світу, доки врешті він упіймає його — Ґолума. І тоді Ґолум помре у глухому закутку. Проте Сем вирішив іти далі не задля цього. Задля цього не слід було би покидати тут господаря. Помста його не поверне. Ніщо не поверне. Чому вони обоє не полягли тут? Це теж була би самотня подорож.

І глянувши на блискуче вістря меча, він подумав про потойбічні околиці, де був чорний рубіж і порожнє падіння в ніщо. Там порятунку вже немає. Піти туди означало б не робити нічого, навіть не горювати. Але ж він не для того рушив у ці мандри.

— Що ж мені тепер робити? — скрикнув Сем знову, проте цього разу вже добре знав тверду відповідь: подбати про все.

Це ще одна самотня подорож, тільки найстрашніша.

— Що? Мені самому йти до Розколини Судьби, й усе таке? — Сем досі боявся, проте його рішучість дедалі зростала. — Що? Мені нести Перстень замість нього? Рада довірила ту річ йому.

Відповідь не забарилася:

— Рада також призначила йому супутників, аби виправа не звелася нанівець. А ти останній із Загону. Виправа не повинна звестися нанівець.

— Ліпше б останнім був не я, — зітхнув Сем. — Ліпше би тут був старий Ґандальф чи ще хтось. Чому я сам повинен ухвалювати такі рішення? Я певен, що піду не туди. Та й не для мене це: взяти Перстень і нести його кудись, привертаючи до себе увагу.

— Але ж ти й не привертаєш уваги — то її до тебе привернули. А щодо того, що ти не найкраща та не вельми підхожа для цього особа, то й пан Фродо, сказати би, такою особою не був, як і пан Більбо. Вони теж не мали вибору.

— Ну, гаразд, треба самому давати собі раду. Я зможу. Хоч і впевнений, що десь напартачу — не був би я Семом Груничем.

— Нумо, подумаймо: якщо нас тут знайдуть, або знайдуть пана Фродо, а та Штука буде на ньому, ну, тоді її отримає Ворог. А це значить, що нам усім гаплик: і Лорієну, й Рівендолу, і Ширу — всім. І не можна гаяти часу, бо це — так само кінець. Війна вже розпочалась, і, цілком імовірно, нині все йде за задумом Ворога. Жодного шансу на те, щоби повернутися з Ним назад і спитати поради чи дозволу. Ні, ось як воно є: сидіти тут і чекати, доки сюди прийдуть, уб'ють мене над тілом господаря і заберуть Перстень чи самому взяти Його й піти.

Сем глибоко вдихнув.

— Гаразд, я беру Його!

Сем нахилився. Дуже обережно розстібнув ланцюжок на шиї у Фродо і ковзнув рукою під туніку; потому, піднявши другою рукою господареву голову, поцілував холодне чоло і м'яко зняв ланцюжок. Знову лагідно поклав його голову на землю. Незворушне обличчя Фродо нітрохи не змінилось, і саме це остаточно переконало Сема, що Фродо помер і вибув із Виправи.

— Прощавай, мій любий господарю! — пробурмотів нещасний. — Пробач своєму Семові. Він повернеться на це саме місце, коли закінчить роботу — якщо впорається, звісно. І тоді вже не покине тебе. Спочивай у мирі, доки я повернусь, і нехай та паскудна тварюка і близько до тебе не підходить! А якщо Володарка чує мене і зможе здійснити єдине моє бажання, то я хотів би повернутись і застати тебе тут. Прощавай!

Відтак гобіт нахилив шию, надягнув ланцюжок, і голова його під вагою Персня відразу схилилася до землі, мовби хтось прив'язав до неї важенний камінь. Але поволі, ніби тягар зменшувався чи в нього самого додалося сили, Сем підняв голову й підвівся, докладаючи неймовірних зусиль, і зрозумів, що може йти, несучи цю ваготу. На секунду здійняв Піалу, щоби подивитися на свого пана, — тепер її світло горіло лагідно й нагадувало тихе сяйво вечірньої зорі влітку, а обличчя Фродо за такого освітлення знову проясніло, було бліде, проте позначене печаттю ельфійської краси, ніби Фродо вже давно проминув темряву. Гірко втішений оцим останнім видивом, Сем відвернувся, заховав світло й почимчикував у дедалі густіший морок.

Довго йти не довелося. Тунель був недалеко позаду, Розколина — за кількасот сажнів попереду чи й ближче. Стежку було видно навіть у пітьмі: глибока борозна, витоптана за століття ходіння, плавно піднімалась угору довгим жолобом, який обабіч обступили скелі. Жолоб стрімко звужувався. Невдовзі Сем дістався до довгого маршу широких низьких східців. І насуплена чорна орківська вежа тепер була просто над ним, а в ній палахкотіло Червоне Око. Темна тінь попід нею приховувала гобіта. Він наблизився до вершини сходів і нарешті потрапив до Розколини.

— Я вже вирішив, — ненастанно повторював сам собі.

Та це було не так. Хоча він обміркував усе якнайретельніше, але те, за що взявся, цілком суперечило суті його природи, тож Сем бурмотів:

— Невже я схибив? Що я повинен був робити?

Коли стрімкі стіни Розколини зімкнулися довкола нього — перш ніж він дістався до справжньої вершини, перш ніж кинув погляд на стежку, що спускалася до Безіменної Землі, — Сем повернувся. Якусь мить, остовпівши від нестерпного сумніву, він дивився назад. Вхід до тунелю, який у дедалі густішій пітьмі нагадував маленьку пляму, досі було видно, і гобітові здалося, що він чи то розгледів, чи вгадав, де лежить Фродо. Йому привиділося, ніби там, унизу, на землі щось мерехтить, але, напевно, то сльози на очах так дурили його, доки він видивлявся на ту кам'яну височину, де його життя розбилося на друзки.

— От якби я міг загадати бажання, одним одне бажання, — зітхнув Сем. — Я побажав би повернутись і застати його там!

Тоді він, урешті, став на дорогу, що вела вперед, і зробив кілька кроків: найважчих і найбільш вистражданих за цілий його вік.

Лише кілька кроків, а потому ще кілька, ще — і Сем спуститься й уже ніколи не побачить тієї височини. Аж раптом він почув крики та голоси. І став як укопаний. Орківські голоси. Попереду і позаду. Гучний тупіт та хрипкі вигуки: орки піднімалися до Розколини з дальнього краю — певно, від якогось входу до вежі. Тупання кроків і крики позаду. Сем крутнувся на місці, а тоді побачив маленькі червоні вогники смолоскипів, які зблиснули ген унизу, коли