Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін

Піднявши Піалу, Фродо роздивився шлях і побачив сіризну, якої сяйво зоряного кришталю не могло пронизати і навіть не освітлювало — ніби то була тінь, яку створило не світло, а тому світло і не було спроможне її розсіяти. Тунель уздовж і впоперек був заснований акуратними, як плетиво велетенського павука, тенетами, цупкими та дуже великими: кожна нитка була завтовшки з линву.

Сем понуро засміявся і сказав:

— Павутина! І все? Павутина! Чималий павук її сплів! Рубай цю бридоту, шматуй!

Лютуючи, Сем ударив плетиво мечем, але нитки, які він зачепив, не порвалися. Павутина ледь прогнулась, а потому відскочила, як натягнута тятива, відбивши лезо й підкинувши вгору меча та руку, що його тримала. Сем тричі рубав навідліг страхітливі тенета, й нарешті одна-єдина мотузка з безлічі тенькнула, тріснула, скрутилась і зі свистом шмагонула повітря. Один її кінець боляче хльоснув Сема по руці, той скрикнув і відскочив, затуливши долонею рота.

— Щоби пробити собі дорогу крізь усе це, потрібен буде не один день, — озвався він за мить. — Що робити? Ті очі ще не повернулися?

— Ні, їх не видно, — відказав Фродо. — Та я досі відчуваю на собі їхній погляд чи то вловлюю думку, — мабуть, вони знову щось замишляють. Якщо я опущу Піалу чи її світло згасне, вони хутко повернуться.

— Тож ми таки спіймались у пастку! — скрушно мовив Сем, і його гнів переважив утому та відчай. — Як комарі в сітку. Нехай Фарамирове прокляття наздожене клятого Ґолума, та ще й швидко!

— Це нам зараз не допоможе, — заперечив Фродо. — Ходімо! Погляньмо, що тут може вдіяти Жало. Це — ельфійське лезо. У понурих ущелинах Белеріанду, де його викували, теж було моторошне павутиння. Проте ти мусиш стояти на чатах і не підпускати сюди тих очей. Ось, візьми зоряний кришталь. Не бійся. Тримай його вгорі та стеж!

Потому Фродо підійшов до великих сірих тенет і рубонув їх замашним стрімким ударом, провівши гострим краєм меча між натягнутими впритул одна до одної ниток, — ніби стинаючи серпом траву: і нитки лускали, звивались і обвисали донизу. В сітці утворилася чимала діра.

Фродо завдавав удар за ударом, допоки нарешті все павутиння, до якого він зміг дотягнутися, було подерто, а верхня його частина майоріла та гойдалася, як тріпотлива фіранка від вітру, що влетів до кімнати. Пастка відкрилася!

— Ходімо! — гукнув Фродо. — Вперед! Уперед!

Нестримна радість од того, що їм поталанило вирватися зі самої пащі відчаю, раптом заполонила всі його думки. У голові йому зашуміло, ніби він добряче хильнув смачного вина, і Фродо, волаючи, вискочив назовні.

Для гобітських очей, які пройшли через лігво ночі, цей присмерковий край був навдивовижу світлий. Страхітливі дими вже здійнялись угору й потоншали, збігали останні години понурого дня, а червона заграва Мордору згасла у тьмяному мороці. Проте Фродо здалося, що перед ним ясніє світанок несподіваної надії. Він майже добувся до вершини гірської стіни. Залишилося ще трохи. Розколина, Кіріт-Унґол, була зовсім поряд — невиразна шпара в чорній гряді, обабіч якої темніли на тлі неба гостроверхі скелі. Коротка перебіжка, спринтерська дистанція — і він на місці!

— Прохід, Семе! — крикнув Фродо, не звернувши уваги на те, що його голос після їдкого повітря тунелю став пронизливий і дзвенів високо та несамовито. — Прохід! Біжімо, біжімо, і ми прорвемося! Потім уже ніхто не зможе нас зупинити!

Сем наздоганяв свого друга так швидко, як тільки могли рухатися його ноги; та, хоча він і радів, що їм пощастило звільнитися, тривожне відчуття не полишало його. Біжучи, гобіт постійно озирався на темне склепіння тунелю, боячись побачити там очі чи якусь неймовірну почвару, що, вистрибнувши звідтіля, помчить за ними слідом. Але він і його господар надто мало знали про лукавство Павучихи: з її лігвища вело багато виходів.

Вона мешкала в цих горах звіку-правіку — лиха потвора в павучій подобі, схожа на ту, котра в давнину жила в Ельфійській Землі на Заході, що нині спочиває під Морем, і з котрою Берен бився в Горах Жаху в Доріаті, щоби згодом зустрітися з Лутієн, яка танцювала в місячному світлі серед цикути на зеленому моріжку. Як Павучиха, рятуючи своє життя, дісталася сюди, не розповідає жоден переказ, бо про часи Темноліття залишилося мало оповідей. Одначе вона жила тут — та, котра з'явилася тут раніше за Саурона, ще до того, як було закладено перший камінь Барад-дŷра, — і не прислужувала нікому, крім себе самої: пила кров ельфів і людей, товстіла та розбухала під час своїх нескінченних бенкетів, плела тінисту павутину. Павучиха пожирала все живе, а зі себе вивергала темряву. Дрібніше за розмірами її потомство: виплодки від нікчемних партнерів, які теж були її дітьми і яких вона убила, — розповзлося по всіх гірських долинах від Ефель-Дуату до східних пагорбів, до Дол-Ґульдура та до твердині в Морок-лісі. Проте воно не могло зрівнятися з нею — Великою Павучихою, останнім нащадком Унґоліанти, котрий все ще тривожив цей нещасний світ.

Ґолум уже бачив її, багато років тому, коли був Смеаґолом і зазирав у всі темні діри гір: у минулі часи він поклонявся Павучисі і вшановував її, тож темрява її злої волі пройшла з ним через усі його стомливі дороги, відрізавши нещасного від світла та розкаяння. І Ґолум пообіцяв здобути для неї поживу. Але він хотів не того, що потрібно було Павучисі. Вона мало знала про вежі, про персні та про інші витвори розуму чи рук, бо жадала для інших тільки смерті, фізичної та духовної, а для себе — ковтати чужі життя і пухнути доти, доки гори вже не могтимуть її втримувати, а темрява — не вміщатиме.

Утім до здійснення того бажання було ще далеко: Павучиха давно зголодніла, метаючись у своєму лігві, бо Сауронова міць зростала, а світло та живі створіння тим часом покидали його землі. Місто в долині було мертве, й жоден ельф чи чоловік не наближалися до нього, тільки злиденні орки — харч скупий і обережний. Однак вона мусила щось їсти. Тому, хоч як завзято Сауронові посіпаки рили нові звивисті ходи від проходу та від своєї вежі, Павучиха завжди знаходила спосіб уполювати котрогось із них. Але вона