Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін

— Це — пастка! — сказав Сем, поклавши руку на руків'я меча, й одразу пригадав темінь кургану, звідки до нього прийшла його зброя.

«От якби старий Том був із нами!» — подумав він. А тоді, поглинутий довколишньою пітьмою, з чорним од люті й відчаю серцем, гобіт, здається, угледів світло — світло власного духу, попервах майже нестерпно яскраве, як сонячні промені для очей того, кого довго тримали в темниці без вікон. Потому світло перетворилося на барви: зелену, золоту, срібну, білу. І віддалік, наче на маленькій картинці, створеній руками ельфів, Сем угледів Володарку Ґаладріель, яка стояла у травах Лорієну, тримаючи в руках дари. А для тебе, Персненосцю, — почув Сем її голос, далекий, але виразний, — для тебе я приготувала оце.

Булькотливе сичання дедалі ближчало і чутно було якийсь хрускіт: у темряві повільно повзло до своєї мети щось велике і членисте. І від нього нестерпно тхнуло.

— Господарю, господарю! — скрикнув Сем, і голос його знову був дзвінкий і сильний. — Подарунок Володарки Ґаладріель! Зоряний кришталь! Світло, дане тобі, щоб осявати найтемніші місця. Зоряний кришталь!

— Зоряний кришталь? — пробурмотав Фродо, так ніби марив і не розумів, чого від нього хочуть. — Ой, так! Як я міг про нього забути? Воно осяватиме тобі дорогу, коли будь-яке інше світло вже згасне! А нам тепер і справді може допомогти тільки таке світло.

Його рука кволо потягнулася до грудей і повільно піднесла вгору Піалу Ґаладріель. Піала спершу ледь жевріла, примарна, мов зоря, що виборсується з важких понадземних туманів і сходить на небі. Потому світло її зросло на силі, а у Фродо розквітла надія. А тоді Піала розгорілася, заясніла срібним полум'ям, стала крихітним яскравим осердям посеред мороку, ніби сам Еарендил спустився з позахідної високості, несучи на чолі останній Сильмарил. Темрява відступила, і здавалося, що Піала виблискує у сфері повітряного кристала, і рука, що її тримала, іскрилася білим вогнем.

Фродо зачудовано споглядав дивовижний подарунок, який так довго тримав при собі, не здогадуючись про його цінність і можливості. У дорозі він нечасто згадував про нього, поки дійшов до Морґульської Долини, проте жодного разу так і не зважився скористатися ним, боячись, що світло Піали викриє їх. Айя Еарендил Еленіон Анкаліма! — скрикнув він, не розуміючи, що каже: йому навіть здалося, що в його голосі відлунив чийсь інший, дзвінкіший, не спаплюжений затхлим повітрям цієї діри.

Однак у Середзем'ї є й інші сили, владарі ночі, — давні й дужі. І вона — та, що блукала в темряві, — пам'ятала, як ельфи вигукували цей клич у глибинах часу, і не зважила на нього, й він не злякав її. Тільки-но з уст Фродо злетіли ті ельфійські слова, він збагнув, що над ним нависає щось нестримно люте і що його вивчає чийсь смертоносний погляд. Трохи нижче, між ними й отвором, біля якого обидва гобіти впали та зімліли, він помітив очі, які поволі ставали видимими, — два велетенські грона численних прямокутників. Ось вона, давно відчута небезпека! Сяйво зоряного кришталю впало на ті очі й відбилося від тисячі їхніх фасеток, але крізь світло поволі проступив білястий убивчий вогонь глибин тих очей — полум'я, що зародилось у надрах лихих думок. Очі були потворні та відразливі, звірині, проте розумні, сповнені страхітливої насолоди, — вони кпили зі своєї жертви, котра не мала ні найменшого шансу втекти.

Прибиті жахом, Фродо та Сем почали неквапливо відступати, але страхітливий погляд тих згубних очей прикував їх до себе: вони задкували, а очі наступали. Рука Фродо здригнулася, Піала поволі опустилась. Але враз, звільнившись од заціпеніння, спричиненого раптовою появою страхітливих очей, обидва гобіти, ладні панічно тікати від них на край світу, розвернулись і чкурнули геть. Але, біжучи, Фродо озирнувся і з жахом побачив, що й очі підстрибом кинулися за ними. Сморід смерті наздоганяв їх, мов хмара.

— Стій! Стій! — розпачливо закричав Фродо. — Тікати марно.

Очі повільно присувалися ближче.

— Ґаладріель! — зойкнув Фродо й, зібравши всю свою мужність, знову підняв Піалу.

Очі завмерли. На мить їхній погляд став не таким упевненим — ніби в них закрався тривожний сумнів. Потому серце у грудях Фродо запалало, й він, не думаючи, що, властиво, робить — дурість це, відчай чи мужність, — узяв Піалу в ліву руку, а у правиці стиснув оголений меч. Жало спалахнуло, гостре ельфійське лезо заіскрилось у срібному світлі, а його краї замерехтіли блакитним вогнем. Отак, тримаючи над собою зорю, а перед собою — блискучий меч, Фродо, гобіт зі Ширу, твердим кроком рушив униз, назустріч тим очам.

Їхня впевненість похитнулася. З наближенням світла в них дедалі виразніше проступав сумнів. Одне за одним вони тьмяніли і знехотя задкували. Ніколи раніше їх не вражало таке яскраве світло. Тут, під землею, вони були у безпеці: ні сонце, ні місяць, ані зорі не могли до них дістатись, — але тепер їм здалося, що зірка небесна спустилась у надра гір. Вона невпинно наближалася, й очі злякались. Одне за одним вони потемніли і розвернулися в інший бік, а між ними та світлом прослало гігантську тінь якесь чорне громаддя. Очей не стало.

— Господарю, господарю! — скрикнув Сем, який стояв поблизу, тримаючи напоготові оголений меч. — Зорі та слава! Ельфи склали би пісню про цей твій учинок, якби дізналися про нього! От би мені пощастило вціліти, розповісти їм усе і почути, як вони заспівають! Але не йди далі, господарю! Не спускайся до того лігва! Зараз наш єдиний шанс утекти. Тож тікаймо з цієї бридкої нори!

Відтак гобіти знову розвернулись і спершу пішли, а потім побігли, підлога тунелю стрімко підвищувалася, тож вони з кожним кроком піднімалися понад смородом невидимого лігвища і до їхніх сердець та кінцівок поверталися сили. Проте позаду них зачаїлася ненависть Сторожа: засліплена на короткий час, але не переможена, вона загрожувала їм смертю. Аж ось назустріч утікачам ударив струмінь холодного та чистого повітря. Нарешті вони добігли до отвору, до кінця тунелю. Хекаючи, проте палко прагнучи вибратися на відкрите місце, гобіти кинулись уперед. Однак несподівано вони на щось наштовхнулися і відлетіли вглиб тунелю. Вихід загороджувала якась перепона, та це був не камінь, а щось м'яке, пружне і водночас міцне та