Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін

— Так, так, — відповів той. — Так, зараз ми повинні йти цим шляхом.

— Тобто ти хочеш сказати, що проходив крізь цю нору? — запитав Сем. — Тьху! Проте неприємні запахи тобі, мабуть, не докучають.

Ґолумові очі сяйнули.

— Він не знає, що нам докучає, правда ж, безцінний? Ні, він не знає. Та Смеаґол уміє терпіти. Так, він тудою ходив. О, так, саме тудою. Це — єдиний шлях.

— Цікаво, що там так тхне, — сказав Сем. — Нагадує... ні, ліпше навіть не згадувати вголос. Авжеж, це якась мерзенна орківська нора, звідки ніхто цілих сто років не вигрібав їхніх відпадків!

— Що ж, — утрутився Фродо, — орки там чи ні, та, якщо це єдиний шлях, ми мусимо йти ним.

Глибоко вдихнувши, вони ввійшли в тунель і через кілька кроків опинились у цілковито непроглядній темряві. Після безпросвітних лабіринтів Морії Фродо та Сем не занурювались у таку темряву, та ця, якщо таке можливо, була навіть глибша та густіша за морійську. У Морії принаймні дмухали ледь відчутні вітри, було відлуння та бодай якесь відчуття простору. А тут повітря висіло нерухоме, затхле, важке і заглушувало всі звуки. Мандрівники наче потрапили в нутро чорної химери, зітканої зі справжньої пітьми, яку вони вдихали та яка засліплювала не лише очі, а й розум, що позбувався навіть спогадів про кольори, про форми та про світло. Ніч була завжди, ніч буде завжди, ніч — от і все.

Проте спершу гобіти відчували щось бодай на дотик. Власне, чутливість пальців і стіп майже болісно загострилася. Стіни тунелю, на подив подорожніх, виявилися гладенькими, а підлога, якщо не зважати на кілька місць то тут, то там, — рівною та прямою, і вона постійно сунула вгору тим самим крутосхилом. Тунель був високий і широкий — такий широкий, що гобіти, крокуючи на одній лінії та лише торкаючись до поверхні стін випростаними руками, все одно були розділені темрявою і йшли доволі далеко один від одного.

Ґолум першим шаснув до тунелю і мав би бути на кілька кроків попереду. Доки Сем і Фродо ще були спроможні помічати такі речі, вони чули його дихання з посвистом і сапання. Проте перегодом їхні відчуття притупилися, дотик і слух зрадили їх, тож вони йшли і йшли вперед наосліп, і керували ними насамперед воля, завдяки якій вони ввійшли сюди, і прагнення дістатися нарешті до високої брами на протилежному кінці темного ходу.

Не встигли вони далеко зайти — хоча, певно, час і відстань просто перестали для них існувати, — як Сем, доторкнувшись до стіни праворуч, збагнув, що з цього боку десь у ній є отвір: на нього війнуло свіжим повітрям, але за мить усе минуло.

— Тут є не один прохід, — ледве прошепотів Сем (йому важко давався кожен витиснутий із горла звук). — Це найбільше орківська нора з усіх, які можна собі уявити!

Потому спершу він праворуч, а згодом Фродо ліворуч пройшли повз три-чотири такі отвори, ширші чи вужчі; проте збитися з головного шляху вони не могли: той хід був прямий, нікуди не повертав і постійно підвищувався. Та чи довго це мало тривати, чи то пак: чи довго вони б витримали, чи стало б їм снаги дійти до мети? Що вище піднімалися гобіти, то тихіше ставало довкола; проте їм часто здавалося, ніби в цій сліпій темряві вони долають опір чогось грізнішого, ніж смердюче повітря. Рухаючись уперед, мандрівники відчували, як щось зачіпає їхні голови та руки: якісь довгі щупальця чи, може, витка рослинність — того ніхто не міг відгадати. Сморід дедалі дужчав і густішав, аж гобітам почало здаватися, що нюх — це єдине відчуття, яке в них залишилося, — тож їхні страждання були нестерпні. Година, дві, три — скільки їх уже збігло в цій темнезній норі? А може, не години, а дні чи навіть тижні? Сем відступив од стіни тунелю і пошкандибав до Фродо; їхні руки зустрілись і зімкнулись, і так — разом — вони продовжили свою путь.

Та незабаром Фродо, рухаючись наосліп біля лівої стіни проходу, зненацька натрапив на провалля. Він мало не впав у порожнечу: у скелі була діра, значно глибша за ті, які вони проходили раніше, і з неї струменіли такий нестерпний сморід і таке сильне відчуття затаєної злоби, що Фродо знепритомнів. Тієї миті Сем теж похитнувся й упав.

Борючись зі слабкістю й зі страхом, Фродо намацав Семову руку.

— Уставай! — сказав він безголосо, самим хрипким віддихом. — Усе це суне звідти: і сморід, і небезпека. Тікаймо! Хутко!

Зібравши рештки сил і рішучості, Фродо поставив Сема на ноги та примусив рухатися власні кінцівки. Сем шкутильгав поруч. Крок, два, три — і, врешті, шість. Може, страхітливий невидимий отвір залишився позаду, а може, й ні, проте гобітам раптом стало легше пересуватися, ніби чиясь ворожа воля на мить дала їм спокій. Мандрівники подались уперед, не розмикаючи рук.

Але майже відразу їх спіткала нова неприємність. Тунель розгалужувався — принаймні їм так здалось, — а визначити, котрий із ходів був ширший чи менше відхилявся вбік, було вкрай складно. Тож який шлях обрати: праворуч чи ліворуч? Гобіти не знали, чим керуватися, роблячи вибір, але помилка могла коштувати їм життя.

— Яким шляхом пішов Ґолум? — ледь видихнув Сем. — І чому не зачекав на нас?

— Смеаґоле! — спробував покликати Фродо. — Смеаґоле!

Проте гобіт захрипнув, і крик завмер, щойно злетівши з його вуст. Відповіді не було. Не було навіть відлуння: повітря не сколихнулося.

— Мабуть, отепер він і справді покинув нас, — пробурмотів Сем. — Гадаю, той негідник хотів, аби ми прийшли саме сюди. Ґолуме! Якщо ти коли-небудь потрапиш мені до рук, то дуже про це пошкодуєш.

Отак, спотикаючись і наосліп шукаючи ногами дорогу в темряві, друзі з'ясували, що ліве відгалуження тунелю чимось захаращене: або то був глухий кут, або там обвалилося каміння.

— Це не той шлях, — прошепотів Фродо. — Хтозна, хибно це чи правильно, та мусимо йти іншим.

— І не зволікати! — важко видихнув Сем. — Тут є щось гірше за Ґолума. У мене таке відчуття, ніби хтось дивиться на нас.

Гобіти не пройшли й кількох сажнів, коли позаду них у гнітючій глухій тиші пролунав приголомшливий і моторошний звук: якесь булькання чи клекотіння в супроводі протяжного злого