Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2 - Ярина Каторож

За якийсь час прибіг маленький служка-метей, що був одягнений охайно та чисто, і, мало не розпластавшись в поклоні на землі, повідомив, що пані Касію терміново викликають до зали нарад. Важко зітхнувши, закотивши очі, нагородивши мене на прощання кивком, а Всевлада просто погладивши по рукаву, жінка поспішила назад. За крок раптом зупинилась і озирнулась. Її обличчя перестало бути кокетливим. Очі світилися серйозністю.

— Всевладе, твій батько поїхав зі столиці і вернеться післязавтра, на свято Відродження. Подумала, тобі буде корисно це знати.

Він кивнув.

На якийсь час ми лишились самі.

— Чому ніхто не перетинає озеро по прямій? Усі пливуть по колу. — спитала, я.

— Це видно згори. Озеро дуже... особливе. Хочеш побачити?

— Але ж ти казав, що...

— Я не знав, що Ахаза немає. Якщо ти не передумала — можемо зайти до палацу. Ненадовго.

Я кивнула.

Сходи, переходи, зали, бібліотеки, відпочинкові вітальні з величезними камінами, внутрішні подвір’я з альтанками та фонтанами ховались за чорними похмурими стінами. Вікна зі сріблястими вітражами заворожували погляд, а проміння, проникаючи крізь них, творило дивовижне мереживо в приміщеннях. До великої зали, з підлоги якої проростали металеві дерева, ми більше не заходили, але й крім неї в палаці було, на що подивитись. Так само Всевлад розповів, що у центральній, залізно-скляній вежі, мешкає Ахаз із дружиною, тому туди ми також не пішли.

— Велична Терина — яка вона? — спитала я, коли ми підіймались кам’яними гвинтовими сходами до його покоїв, які були, як виявляється, триярусними. Просто за попередніх відвідин я нічого ж так і не роздивилась. Внизу, біля підніжжя сходів, їх охороняли двоє мовчазних дарвенхардців. Адже мова йшла про покої Спадкоємця престолу Метейського краю.

— Дуже спокійна. Молода. Досить красива, проте не така полум’яна, як її старша сестра, — стенув плечима Всевлад.

Сходи були крутими, підйом — тривалим. Освітлювались лампами з сяйво-каменем. Вочевидь, Всевлад дуже не хотів, аби я лежала поранена в будь-якому іншому місці — бо по-іншому пояснити те, чому він поніс тоді мене так далеко, я не могла. Це було єдине місце в палаці, яке він вважав безпечним.

— Тут — купальня, — промовив він, прочиняючи перші двері, коли ми вже добрались майже до верхівки.

Вежа була чорною як ззовні, так і всередині, але тут все було трохи по-іншому. Поміж темних стін в підлозі було зроблено круглий басейн зі срібним дном. Вода в ньому й сама видавалась рідким металом та світилась ізсередини. Єдиним додатковим елементом в інтер’єрі була кам’яна лава з поскладаними на ній чистими рушниками, а над нею — полиця з різними флаконами. В купальні було три вікна, а між ними високі прямокутні дзеркала сягали від підлоги до стелі. Схоже, між камінням в басейні було вставлено шматочки сяйво-каменю — дно світилось і вода променилась срібними променями, досягаючи ними стелі. Вона й була єдиним джерелом освітлення в залі. Вікна затемнили темною тканиною, крізь яку не проникало й промінчика знадвору. Праворуч та ліворуч були ще невеликі кімнати, відділені зачиненими дверима. Певне, лазничка та ще якесь додаткове приміщення. У дзеркалі навпроти дверей я побачила відображення сріблястого мерехтливого сяйва з басейну та нас із Всевладом позаду нього. На стелі переплітались, колихаючись, кільця з поверхні води.

Я ще ніде не зустрічала такої кількості елементів, що провокували гру зі світлом, як у цьому палаці. Але, на відміну від спантеличувальних променів у тронній залі, освітлення в купальні було мені до вподоби.

— Що знаходиться вище?

— Мій кабінет.

Ми піднялись сходами на поверх вище.

Кабінет був зовсім іншим. Тут також було троє вікон, але між ними розташувались книжкові шафи. Стіл письмовий — з ідеальним порядком, рівно поскладаними шматочками пергаменту, каламаром, перами, записниками. За ним було розкішне крісло з червоного дерева, оббите темним оксамитом. Поряд знаходився ще один стіл, довгий — завалений сувоями, розгорненими книгами, картами, недогорілими свічками, збільшувальними скельцями, ножицями та іншими цікавими штуками. Усі вони були вкриті пилом — попри те, що повсюдно в кімнаті панувала ідеальна чистота.

Пообіч від дверей були дві шафи зі скляними стінками. Обидві всуціль заставлені різними сумішами, елементами, порошками, травами. Одна — лікувальними. Друга — тими, які використовувались для виготовлення різної зброї. Ще на підлозі стояла велика різьблена скриня.

Я пройшла до кімнати й провела пальцем по одній з карт, що лежали на довгому столі. Тонка лінія, зібравши пил, прокреслила шлях з Колісії до Дикого краю.

— Не люблю, коли чіпають ці речі, — сказав Всевлад, спостерігаючи за мною примруженими очима. Він стояв, прихилившись до одвірка. — Тому на цьому єдиному столі ніколи не прибирають. Проте і я сам кілька років нічого на ньому не змінював.

— Бруднуля, — всміхнулась я. Перейшла від столу до однієї з книжкових шаф.

— Військова стратегія, зброя, зброя, зброя, фехтування, стрільба з лука, інтуїтивне мислення, історія, історія, зброя, історія, — забубоніла, вивчаючи корінці книг. — О-о-о-о...

Витягла невелику чорну книжку. Вдруге перечитала назву, не вірячи своїм очам. Ми витратили на