Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2 - Ярина Каторож
— Дивись мені у вічі і глибоко дихай. Ти перестала дихати, — сказав він, а тоді поклав руку мені на плече. Його пальці були теплими — відчувала це навіть крізь тканину сорочки. — Дихай, Анно. Що б не відбувалось — ти можеш це контролювати.
— Не може, — Злата зробила крок до нас, але завмерла, наштовхнувшись на погляд дарвенхардця. — Всевладе, вона...
— Впорається. Наша Стожар дуже сильна та вправна, — процідив він. — А тепер, Анно, я хочу, щоб ти розповіла мені, що хоче сказати тобі це місце. І щоб це не було нікому помітним — ваш із ним діалог. Не тягни на себе простір. Я розумію, що тут нікого немає. Але уяви, що є. Ти не маєш себе видавати!
— Тобі легко казати... — прошепотіла я, мало не плачучи. Ставало важко дихати. Я... та я задихалась! Груди стиснуло, мовби я втрапила до якогось ласо. Повітря мерехтіло і огортало своїми пасмами мої стиснуті руки.
— Починає проявлятись, — прошепотіла Златодара, неспокійно спостерігаючи за мною. Напружилась, мов кішка, що готується до стрибка. Її стурбована, палаюча аура, прорвавшись крізь мій захист, що дедалі слабшав, боляче вдарила по очах. На дні очей Златодари почала колихатись небезпечна синь — її сила. — Треба її забирати, Всевладе!
— Ні. Якщо вона відступить зараз, до палацу ми не підемо вже ніколи. Борись, Анно, або кінець усім задумам. Тому що там буде в рази гірше. Думай, Анно, думай. Як зазирнути за простір, не вихиляючи його.
Сильні пальці в чорній рукавиці стиснули моє плече.
— І дихай, прошу тебе, дихай. Я не дам тебе скривдити. Ні стрілі, ні мечу. Проте з цим я не впораюсь за тебе.
Дихай, Анно, дихай.
Дихай.
Я вдихнула. Судомно, з болем. Схопилась за передпліччя Всевлада. Знову втягнула повітря. Раз, удруге. Поглянула в пітьму очей дарвенхардця — і не побачила в них страху. Напругу. Очікування. Можливо, довіру. Торкнулась пальцями його зап’ястя, біля татуювань — легкі нитки потяглись за моєю рукою. Здалеку їх було не помітити, але я побачила, як здригнулась моя подруга.
Ми утрьох посеред табору смерті, прихованого під саркофагом тиші й спокою. Посеред руїн, одягнених в кам’яні шати. Посеред крові, залитої болотом.
Оточені холодним, порожнім лісом. Разом із почуттями Златодари до мене раптом дійшла дивна річ — серед дерев довкола не було ні тварин, ні птахів. Я не відчувала нічого живого. Вони покинули це місце ще давно і так і не вернулись.
А кров текла.
Я вдихнула, відчуваючи тремтячими пальцями силу, таку знайому — в тілі чоловіка. Ту, з якої я вже якось черпнула й собі — і так, що спричинила хмари серед чистого неба, грозу та розбудила щось... таке...
— Ти знаєш про мене надто багато, Спадкоємцю, — прошепотіла хрипко. — Звідки?
— Дихай.
— Скажи, звідки! — повторила я гучніше. На обличчя Всевлада набігла тінь.
— Розповів Ярий. Мій наставник. Задоволена? Тепер — зосередься і дихай. Розкажи мені, що це місце до тебе шепоче.
Але воно не шепотіло. Воно хотіло кричати.
Я згадала, як впускала в себе силу та спогади через дотики до Всевладових татуювань. Хай було боляче, хай... але ж вдавалось.
Я скам’яніла. Стиснула його руку в себе на плечі.
Іншу розслабила, дозволяючи потокам, що билися об шкіру, вільно увійти в плоть та кров.
А кров текла. Жолобами, які ще не були такими пощербленими. Вона сповнювала їх і так було її багато, і намішана вона була з рештками тіл, волоссям, нутрощами, аж позабивала водостоки та каналізаційний люк в центрі, і площа, така колись охайна і чиста, опікувана патрійцями-тюремниками, вкрилась багатосантиметровим наростом з решток тіл. По них ішли, як по асфальту, крокували, вгрузаючи темними чобітьми. Якісь люди. Якісь тіні. Вони померли надто давно, аби я могла розрізнити їх обличчя. Вони були надто жорстокими і страшними, їх душі згнили після перших же убивств, і я просто... не хотіла їх бачити. Та відвести погляду не могла. То було так дивно — я бачила Всевлада, Златодару і білий день. Я дихала і споглядала на відстані мовчазні будівлі. А за їх мурами бачила ніч. І ошалілих убивць, що волокли через єдині ворота до «ями смерті» всякого, не розбираючи, чи молодий, чи малий, чи старий. Горіли вогні за межами муру — між територією Ласиморсу та підйомом до лісу. Вони чаділи чорним і смерділи — то були вогні від спалення мерців.
— Я не думала, що це було так, — прошепотіла я. Відчула, що вп’ялась нігтями в руку Всевлада.
— Що ти бачиш?
— Я бачу, що твій народ несе тільки смерть, Всевладе. І більше нічого.
Я роззирнулась. Повз мене якраз провезли на тачках чиєсь тіло. В білій туніці з чотирикутною зіркою на грудях.
З грудей було вирване серце. Повибивані, розчепірені ребра стирчали врізнобіч. Синє обличчя вкривало багряне павутиння. Тачки перечепились колесом за якусь кістку і труп впав