Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2 - Ярина Каторож

— Ти що, від Стожарового друга нахапався? — засміялась. Всевлад підняв одну брову, дивлячись на мене якось дивно. Якби я не знала його, то сказала б, що зараз чоловік неприховано мною милується.

— В цій книзі різна символіка описується. Якою керуються, створюючи орнаменти та інші оздоби. Неук ти, — відповів шпилькою на шпильку.

— Це в мене робочий стіл у віковій пилюці? Ще ображати сміє, — я поставила книгу на місце, втрачаючи до полиць інтерес. Натомість підійшла до скрині.

В ній були дарвенхардські обладунки. Чорні, матові — мов темна ніч.

Всевлад підійшов і зупинився поруч.

— Я думала, що дарвенхардці вкрай рідко використовують обладунки. Я навіть не робила звернення, аби мені мої в школі видали. Для чого вони тут? Ти ж рідко в столиці.

— Це мого діда. Я пройшов чималу школу ще до того, як навіть опинився в Еліті, не те що в Дарвенхарді. Ахаз тренував мене сам, відколи мені виповнилося вісім. На цих обладунках він учив мене знаходити слабкі місця навіть у броні дарвенхардців.

— Важко було?

Всевлад знизав плечима, проводячи пальцями по чорному панциру в скрині.

— Тренування — так, звісно. Але вони потрібні, та й багато мені дали. Але, Ханно, я ненавиджу власного батька. Не дуже просто з цим жити. От ти б... змогла забути?

Я похитала головою.

— Та ти не хочеш, аби Анна його вбивала, так? — Всевлад кивнув. — Чому?

— Просто не хочу... бути винним в смерті свого батька. Я довго вагався щодо цього. Але... ким тоді буду?

— Просто будь собою. Завше. Гаразд? — я опустила віко скрині і сіла зверху. Взяла Всевлада за руку і він підійшов, опинившись поряд. Зазирнула у вічі знизу вгору. — Давай сьогодні тут залишимось?

— Тоді я стану схожим на хлопця, що нишком привів дівчину додому, доки батьків нема, — посміхнувся він. Розпустив моє волосся і ковзнув пальцями в чорні пасма. Тоді зняв зі спини мій лук та допоміг звільнитись від портупеї, що тримала сагайдак. Зброя впала на підлогу. Всевлад провів пальцями по моїй спині і я відчула, як розслабляються м’язи.

— Ти саме такий хлопець.

— Вір мені завжди, добре?

— Віритиму.

Я не просила того ж взамін. Не вміла. Ніколи подібного не робила.

Але він все побачив в моїх очах — бачила це. Почув в уривчастому диханні, відчув в тремтячих руках, що знімали вже його зброю. Його одяг.

Ми жодного разу навіть не освідчились одне одному в коханні. Але я б краще все життя слухала тишу коло його губ, перервану тільки диханням — пришвидшеним, спокійним, глибоким, уривчастим, — та будь-яким, аби лишень ті губи були поряд, аби лишень не чути брехливих, холодних, несправжніх або просто непотрібних мені слів інших чоловіків. Я б краще відчувала спокій його рук, що могли просто завмерти в мене на тілі, наче відчуваючи щось, мені незрозуміле, вивчаючи невидимі, непомітні, такі незначні пульсації під шкірою, у венах, захованих глибше за дрібні капіляри, в які ніколи не приливала надміру кров холодної дарвенхардки, не примушувала шарітись, ніяковіти чи бути такою розпашіло-розкішно-ніжно-привабливою, як то буває з багатьма жінками. Я б краще відчувала, як завмирають його руки, аніж дозволила нишпорити своїм тілом чиїмось нетерплячим, гидким, тремтливим пальцям.

Я б краще усе життя лишалась нічиєю, лиш би не проміняти отакий один день на сотні інших, сповнених насолод і радостей. Але не з ним.

Він цілував мене в губи, торкався устами повік, шиї, ключиць, яремної ямки, вух, волосся, плечей, внутрішніх сторін ліктів, затримуючись там, де шкіра була ніжнішою; водив пальцями по колінах, стегнах, спині, усюди, де хотів. І квіти, що розквітали від його дотиків, не були такими полум’яними та водночас невинними, як колись у Сколісі, коли ми були одне одному ніким. За роки вони відчувалися крижаними, чистими і своєю ніжністю завдавали якийсь неясний, особливий вид болю. А може, то я так сприймала радість. Розучилася бачити тільки це відчуття. Дарвенхардцям завжди десь болить. Замружилась. Суміш думок, переживань, хвилювань, спогадів про нічне марення і дощ із тятив зникли в одну мить, коли Всевлад раптом припідняв моє обличчя назустріч своєму і не цілував так довго, що я мусила розплющити очі.

І тоді, вперше за всі роки, що ми були знайомі, за всі поцілунки й слова, за всі дотики я побачила в його чорних очах темну-темну, тільки мені й видиму синь.

— Моя?

Його голос пролунав тихо й трохи хрипко. Пальці провели ніжну лінію по моєму підборіддю, але погляду ніхто з нас не відвів.

— Твоя, Всевладе.

І це була єдина думка, яка лишилась в моїй голові, коли раптом під лопатками опинився наш скинутий на підлогу чорний одяг.

Твоя, Всевладе. Навіть коли заснув у спальні нагорі, уже над