Усі царства іншого світу - Лариса Лешкевич

–  І що мені з цією шпилькою робити? – задумливо запитала вона, – Носити? Дуже старомодно… хоч і прикольно…

– Чому ж старомодно? Якраз у стилі твоїх пісень, – заперечив Гнат. – Думаю, тобі слід поносити  її якийсь час, щоб відчути енергію. Раптом сподобається!

– Мабуть, ти маєш рацію, –  кивнула Веда і змінила тему: – То яка у тебе пропозиція?

– Олександре Вікторовичу, – усміхнувся Гнат, – запросив нас до свого заміського котеджу на вечірку. Буде багато гостей.

– Гнат! –  відчайдушно вигукнула Веда і засміялася.

– Заспокойся! Він мені пообіцяв, що не завдасть тобі клопоту ні словом, ні поглядом.

– Він так сказав?

– Сказав, що був би дуже радий, якби ти вийшла за нього заміж.

–  Гнат, він же старий!

–  Всього на рік старший за мене.

– То зовсім різні речи!

– Так їдеш? Мені доведеться поїхати.

– А куди подітися! Але жодних дрес-кодів! – попередила Веда.

– І не потрібно. Одягнись зручно. Вночі в лісі може бути прохолодно... А вечірню сукню та туфлі візьми із собою.

– Чорта з два! – пирхнула Веда.

Вона любила бувати з Гнатом на природі. Минулого разу вони їздили в ліс узимку, саме на сонцестояння. Розпалили величезне багаття і, зручно розмістившись на стовбурі поваленого дерева,  пили гарячий трав'яний чай з термоса і вели довгі розмови.

Веда згадала чорне небо з великими зірками, жар полум'я, блакитний струмок диму, що повільно піднімався вгору, та запах  танучого у повітрі морозу.

Вона одягла джинси з накладними кишенями, темну футболку з мультяшним вогнедишним драконом і легку куртку – день був вітряним. У кишеню джинсів сунула блокнот для записів і невеликий олівець, їй було зручніше робити нотатки від руки, ніж на телефоні, а рима могла застати її в будь-який, навіть самий невідповідний момент.

Майнула думка, що Гнат правий і варто взяти з собою якесь простеньке  плаття для свята і туфлі, але Веда роздратовано від цієї думки відмахнулася. Вона ні на кого не збирається справляти враження. Нехай інші веселяться. А вона закриється у кімнаті з ноутбуком. А в сутінках вони з Ігнатом займуться чимось разом. І не має значення – чим. Можна просто побути поряд і помовчати.

Вона видобула з надр гардеробу старий похідний рюкзак, кинула туди ноутбук, змінний одяг та легкі капці.

Занепокоєно хмурячись, взяла футляр із шпилькою, сховала у внутрішню кишеню куртки і, підхопивши рюкзак, вийшла з кімнати.

Гнат сидів у кабінеті за комп'ютером.

–  Можемо їхати,  – сказала Веда, підходячи і заглядаючи через його плече.

– Так, зараз, –  пробурмотів Гнат, підводячи на її тьмяний погляд.

– Щось трапилося? – запитала Веда,  бо  вміла вловлювати найменші зміни його настрою.

– Ні, нічого, – Гнат рішуче вимкнув комп'ютер, – Ну все, їдемо…

– Увечері гулятимемо в лісі… – сказала Веда, одягаючи у передпокої зручні шкіряні кросівки, – Ти обіцяв, що ми поговоримо про нас.

– Неодмінно, дитинко і дуже докладно, – сказав Гнат, обхопив долонею її потилицю, на мить притяг до себе і поцілував у скроню.

Серце її затремтіло, але Гнат уже відсторонився і відчинив двері.

– Іди до машини, я зараз…

Окрилена, Веда побігла вниз, перескакуючи через кілька сходинок. Цей поцілунок видався їй добрим знаком. А раптом саме сьогодні доля нарешті подарує їй щастя, про яке вона так довго просила? Настрій Гната змінюється дивним чином, і це є ознакою того, що він зосереджений перед прийняттям якогось важливого для себе рішення.

На трасі вітер посилився. 

Веда зіщулилася і зачинила вікно  – вона не виносила протягів. Потім дістала з бардачку упаковку улюблених солодощів і кинула в рот жменю горіхів у шоколаді.

– А… вона не казала, хто мій батько? – запитала Веда після недовгого мовчання. – І чому він не залишився поряд з нею та з дитиною?

– Ні. Сказала, що не хоче про це згадувати, а я не наполягав... Бажаєш більше дізнатися про свою рідню?

– Ні… не знаю… Звичайно, мати мене не кидала, але все одно вона для мене ховсім чужа . Якби ти не нагадав, я б і не думала про неї!

– Багато хто з тобою не погодиться! – відповів Гнат.

Веда подивилася на його руку, що лежала на кермі: відкриту по лікоть, зі штриховкою  волосся на смаглявому передпліччі і міцним зап'ястям.

– Ти говориш про повернення до свого коріння? – дуже  серйозно запитала вона.

– Або до витоків…

– До яких витоків?

– До таємних, – усміхнувся Гнат.

– То ти знаєш щось про моїх батьків чи рідних? – нашорошилася Веда, –  Якщо знаєш, говори, Гнате, говори!

– Ти ж не хотіла чути…

– Тепер хочу!

– Це може бути не зовсім приємно.