Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін

– Тоді гіркими будуть дні мої, одинцем блукатиму я в нетрях, – сказав Араґорн.

– Атож, такою буде доля твоя, – мовила Ґільрен; і, хоча вона й володіла певним даром передбачення, властивим її народові, не сказала синові нічого з того, що передбачила, та ні з ким не говорила про те, що він розповів їй.

Однак Ельронд бачив багато речей і читав у багатьох серцях. Отож, одного дня на схилі року він закликав Араґорна до свого покою та мовив:

– Араґорне, Араторнів сину, Володарю Дунедайнів, послухай мене! Тебе чекає велична судьба: ти або вознесешся понад висоти, яких досягав будь-хто з твоїх прабатьків із часів Елендила, або ж зірвешся в темряву, забравши зі собою все, що залишилося від роду твого. Перед тобою стелиться багато літ випробувань. Ти не знайдеш дружини і жодної жінки не прив’яжеш до себе обітницею, поки не доведеш, що ти цього гідний.

Після цих слів Араґорн стривожився і сказав:

– Невже моя матір щось розповіла тобі?

– Ні, звісно, – відказав Ельронд. – Очі твої зрадили тебе. Та йдеться не лише про мою доньку. До певного часу ти не заручишся з жодним людським дитям. А щодо Арвен Прекрасної, Володарки Імладріса та Лорієну, Вечорової Зорі її народу, то рід її величніший, аніж твій, і вона вже так довго прожила на світі, що ти поруч із нею тільки гінкий паросток поряд із юною березою, яка бачила багато літ. Вона надто високо стоїть над тобою. Так, гадаю, здається і їй самій. Але навіть якби було інакше і серце моєї доньки потяглося до тебе, то мене однаково гнітила би відведена нам судьба.

– Що ж то за судьба? – запитав Араґорн.

– Ось яка вона: доки я мешкатиму тут, Арвен житиме юна, як усі ельдари, – відповів Ельронд, – а коли я відпливу, моя донька попливе зі мною, якщо таким буде її вибір.

– Розумію, – сказав Араґорн, – я-бо звернув погляд на скарб не менш дорогий, аніж Тінґолів, що його колись зажадав собі Берен. Така моя доля.

Тоді раптом на нього зійшло прозріння, властиве його народові, й він мовив:

– Але ж Господарю Ельронде! Роки вашого перебування тут уже добігають кінця, і невдовзі діти ваші постануть перед вибором: попрощатись або з вами, або зі Середзем’ям.

– Правда твоя, – сказав Ельронд. – Невдовзі – за нашим часовідліком, хоча людських років збіжить за той період чимало, – так і буде. Та перед Арвен, моєю улюбленицею, вибір не стоятиме, якщо ти, Араґорне, Араторнів сину, не станеш між нами і не спричиниш для одного з нас: для мене чи для себе – гіркої розлуки поза межею світу. Наразі ти ще не відаєш, чого прагнеш од мене.

Він зітхнув і по короткій миті, печально глянувши на юнака, продовжив:

– Роки принесуть те, що мають принести. Ми не згадуватимемо про це, доки чимало їх збіжить. Дні темнішають, і багато зла жде нас попереду.

* * *

Тоді Араґорн по-синівському попрощався з Ельрондом, а наступного дня поклонився матері та розпрощався з цілим Ельрондовим домом і з Арвен, а сам подався у нетрі. Майже тридцять років трудився він там, додаючи свою лепту до борні зі Сауроном; потоваришував із Ґандальфом Мудрим і перебрав од нього багато знань. Разом із Ґандальфом здійснив він не одну небезпечну подорож, але з плином років Араґорн дедалі частіше мандрував сам. Важкими та довгими були його шляхи, він став похмурим на вигляд, і лише зрідка на його вустах з’являлася посмішка; проте людям Араґорн здавався гідним пошани, як король у вигнанні, коли не приховував своєї справжньої натури. А мандрував він, ховаючись під різними масками, і здобув славу під різними іменами. Служив він у війську рогіримів і бився на боці Володаря Ґондору на суходолі та на морі. Проте якось у час перемоги Араґорн зник, і люди Заходу не знали про нього нічого, бо пішов він одинцем далеко на Схід і глибоко на Південь, досліджуючи серця людей – лихих і добрих – та розкриваючи змови й підступи Сауронових поплічників.

Отак спадкоємець Ісільдура став, зрештою, найвитривалішим серед сущих людей, вправним у всіх їхніх ремеслах і просвіченим у знаннях, але був значніший за них, адже володів ельфійською мудрістю, а в очах його пломеніло світло, яке, коли воно вже запалювалося, мало хто міг витримати. Араґорнове обличчя було сумним і суворим, бо на ньому лежав відбиток судьби, та у глибинах його серця завжди жевріла надія, що іноді породжувала веселощі, як-от камінь породжує джерело.

* * *

І коли Араґорнові було сорок і дев’ять років, він відвернувся від небезпек на темних підступах до Мордору, де тепер знову господарював Саурон, плодячи зло. Ісільдурів спадкоємець втомився і хотів піти до Рівендолу, щоби перепочити там бодай трохи перед мандрівкою в далекі країни; і на шляху туди він наблизився до кордонів Лорієну, й Володарка Ґаладріель пустила його на терени заповітної землі.

Араґорн не знав, що Арвен теж була там, знову на певний час оселившись із материним народом. Вона ледве чи й змінилася, бо смертні роки обминали її, проте обличчя її посуворішало, а сміх ельфійської діви чули тепер нечасто. Тим часом Араґорн саме досяг розквіту розуму й тіла, і Ґаладріель наказала йому скинути зношений одяг, і вбрала його у срібно-білі шати й у плащ сірої ельфійської барви, і дала діадему зі сяйливою коштовністю на чоло. Тоді він постав кращим за будь-якого людського короля і радше нагадував ельфійського володаря з Островів Заходу. І ото вперше Арвен угледіла його після довгої розлуки, і, коли він ішов, наближаючись до неї, попід деревами Карас-Ґаладона, увитий золотими квітками, вона зробила свій вибір, і судьбу її було визначено.

Згодом вони аж чверть року гуляли разом луками Лотлорієну, доки настав час йому вирушати в дорогу. Тож увечері Середліття Араґорн, Араторнів син, і Арвен, донька Ельронда, піднялися на прегарний пагорб Керін-Амрот, що стояв посеред тієї землі, й ішли вони босі по невмирущих травах, і до ніг їм хилилися еланор та ніфредил. Там, на тому пагорбі, вони подивилися на схід – на Тінь, і на захід – на Сутінки, і промовили клятву, і звеселились.

І Арвен сказала:

– Тінь темна, проте серце моє радіє, бо тобі, Естелю, судилося бути серед великих, чия відвага знищить її.