Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін
v
Тут наведено частину сказання про Араґорна й Арвен
«Арадор був прадідом Короля. Син його, Араторн, палко прагнув одружитися з Ґільрен Прекрасною, донькою Діргела, який сам був Аранартовим нащадком. Діргел виступив проти цього шлюбу, бо Ґільрен була ще юною та не досягла того віку, коли жінки дунедайнів зазвичай виходили заміж.
– Авжеж, – сказав він, – Араторн – чоловік суворий та зрілий і стане на чолі своїх людей раніше, ніж вони того сподіваються; проте, незважаючи на це, серце моє віщує, що житиме він недовго.
Однак Іворвен, його дружина, котра також була провидицею, відповіла:
– Тоді слід поквапитися! Дні темнішають перед бурею, величні події грядуть. Якщо ці двоє поберуться зараз, то для нашого народу, можливо, народиться надія, а якщо ні – то їй не судилося збутися, доки триватиме ця епоха.
І сталося так, що, коли Араторн і Ґільрен прожили у шлюбі тільки один рік, Арадора викрали гірські тролі з Холодногорів, що на північ од Рівендолу, й убили: тож Аратор став Проводирем Дунедайнів. Наступного року Ґільрен народила йому сина, і нарекли вони його Араґорном. Але Араґорнові виповнилося щойно два роки, коли Араторн разом із Ельрондовими синами виїхав на битву супроти орків і загинув од орківської стріли, яка поцілила йому в око: так збулося віщування, бо він і справді прожив недовго як на вік дунедайнів, адже мав тільки шістдесят літ.
Потім Араґорна, який був тепер Ісільдуровим Спадкоємцем, а також його матір забрали в дім Ельронда, й Ельронд замінив хлопчикові батька і полюбив його, наче рідного сина. От лише називали малого Естель, що означає «надія», а справжні його ім’я та родовід тримали в таємниці – за Ельрондовим наказом: бо Мудрі вже тоді знали, що Ворог розшукує Ісільдурового Спадкоємця, якщо той іще топче ряст на землі.
Коли Естелеві виповнилося двадцять, одного разу він повернувся до Рівендолу після славетних діянь у товаристві Ельрондових синів, і Ельронд подивився на нього і звеселився, бо побачив, що юнак гарний і шляхетний і що змужніє він рано, хоча тілом та духом іще зростатиме і зростатиме. Відтак того дня Ельронд назвав його справжнім ім’ям, і розповів йому, хто він є та чий син, і показав йому родинні реліквії його дому.
– Ось перстень Барагіра, – сказав він, – давній знак наших родинних зв’язків; ось також уламки Нарсіла. Ним ти ще можеш здійснити чимало славетних діянь, я-бо передрікаю, що тривалість життя твого буде більшою за відміряну людям, якщо з тобою не трапиться лиха та якщо ти здолаєш випробування. Тільки випробовування те буде важке і довге. Скіпетр Аннумінаса залишиться у мене, бо тобі ще потрібно його заслужити.
Наступного дня о порі заходу сонця Араґорн сам-один походжав лісом, і серце його піднеслось, і він співав, бо його переповнювала надія, а світ здавався йому прекрасним. Аж раптом, співаючи, юнак помітив діву, котра ступала зеленим моріжком поміж білих стовбурів беріз; і спинився, вражений, гадаючи, що він забрів у сон чи, може, отримав дар ельфійських менестрелів, котрі вміли влаштувати так, аби те, про що вони співали, поставало перед очима слухачів.
Бо співав Араґорн ту частину «Балади про Лутієн», у якій розповідається про зустріч Лутієн і Берена в лісі Нельдорет. І – о диво! – ось Лутієн ішла перед його очима в Рівендолі, вбрана у срібно-блакитний плащ, прекрасна, мов сутінки в Ельфійському Домі: волосся її розкуйовдив раптовий вітер, а чоло прикрашали коштовності, які сяяли, неначе зорі.
Якусь мить Араґорн мовчки придивлявся до неї, а потому, злякавшись, що вона промине його й він уже ніколи її не побачить, окликнув діву, гукнувши: «Тінувіель! Тінувіель!» – як і Берен колись у Прадавні Часи.
Тоді вона обернулася, й усміхнулась, і сказала:
– Хто ти? І чому кличеш мене цим ім’ям?
І він відповів:
– Бо я вважаю, що ти справді Лутієн Тінувіель, про яку я співав. Але якщо ти не вона, то дуже на неї подібна.
– Так багато хто каже, – поважно відповіла діва. – Проте це її ім’я, а не моє. Утім, можливо, судьба моя та її судьба не такі вже й різні. Але хто ж ти?
– Естелем називали мене, – відказав він, – але насправді я Араґорн, Араторнів син, Ісільдурів Спадкоємець, Володар Дунедайнів, – і, кажучи це, юнак відчув, що високий його рід, належністю до якого так пишалося його серце, мало важив і не означав нічого порівняно з її гідністю і привабою.
Та діва всміхнулася весело і сказала:
– Тоді ми доводимось одне одному далекою родиною. Адже я Арвен, Ельрондова донька, а ще мене називають Ундоміель.
– Нерідко буває так, – мовив Араґорн, – що в часи небезпек люди ховають найбільші скарби. І все-таки Ельронд і твої брати здивували мене, бо, хоч я і жив у цім домі з дитинства, про тебе не чув ані слова. Як же це так, що раніше ми не зустрічались? Адже батько не тримав тебе замкненою в королівській скарбниці?
– Ні, – відказала вона і звела погляд на Гори, що височіли на сході. – Тривалий час я мешкала у краю материного роду, в далекому Лотлорієні, й лише нещодавно повернулася, щоби знову навідати батька. Уже багато літ не гуляла я Імладрісом.
Тоді Араґорн здивувався, бо вона здалася йому лише трохи старшою за нього, а він прожив у Середзем’ї не дуже багато років. Але Арвен зазирнула в його очі й сказала:
– Не дивуйся! Адже Ельрондових дітей наділено життям ельдарів.
Араґорн був приголомшений: він-бо угледів у її очах ельфійське світло та правічну мудрість і відтоді покохав Арвен Ундоміель, доньку Ельронда.
* * *
Наступними днями Араґорн був вельми неговіркий, і мати його збагнула, що з ним коїться щось дивне, й, урешті, він поступився перед зливою її запитань і розповів про ту зустріч у сутінках поміж дерев.
– Сину мій, – мовила Ґільрен, – висока мета твоя навіть як для нащадка багатьох королів. Адже панна ця – найшляхетніша та найвродливіша з усіх, котрі нині ходять по землі. А смертному не годиться брати шлюб із ельфородною.
– Та ж і в мені тече трохи ельфійської крові, – сказав Араґорн, – якщо правдивим є той переказ про моїх прабатьків, якого мене навчали.
– Переказ правдивий, – відповіла Ґільрен, – однак те, про що в ньому
