Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін
Торонґіл часто переконував Ектеліона, що сила повстанців в Умбарі є значною загрозою для Ґондору та небезпекою для його південних феодів, яка може виявитися смертельною, якщо Саурон розпочне відкриту війну. Тож капітан, домігшись нарешті дозволу Намісника, зібрав невеликий флот і поночі, нежданий, дістався до Умбару, спалив там дуже багато корсарських кораблів і під час битви на причалах власноручно переміг Капітана Гавані, а потому повів свій флот назад, зазнавши якнайменших утрат. Однак після повернення до Пеларґіра Торонґіл, здивувавши та прикро вразивши своїх людей, не поїхав до Мінас-Тіріта, де на нього чекала би гучна слава.
Натомість він передав Ектеліонові прощальне послання, де було сказано: «Нині, володарю, кличуть мене до звитяги інші завдання, тож мине чимало часу та чимало небезпек буде подолано, перш ніж я повернуся до Ґондору, якщо так велітиме мені доля». І хоча ніхто не знав, ані що за завдання постали перед ним, ані на чий поклик він відгукується, проте всі люди знали, куди пішов величний капітан. Бо він узяв човна і переправився через Андуїн, а там попрощався зі своїми соратниками й пішов далі сам-один; і коли Торонґіла бачили востаннє, обличчя його було звернено до Гір Тіні.
Відхід Намісникового радника спричинив збентеження в Місті, всі вважали це величезною втратою, і тільки Денетор – Ектеліонів син, котрий на ту пору досягнув уже цілком зрілого віку, щоби посісти престол Намісника, що він і зробив через чотири роки після батькової смерті, – вважав інакше.
Денетор II був мужем гордим, високим, відважним і нагадував короля більше, ніж будь-хто інший у Ґондорі за багато людських поколінь; а ще він був мудрим, далекоглядним і вельми вченим. Правду кажучи, Денетор так нагадував Торонґіла, наче був його близьким родичем, але все-таки в людських серцях і у батьковому ставленні він посідав лише друге місце, поступаючись чужинцеві. У той час багато хто думав, що Торонґіл пішов, аби той, хто був йому рівнею, не став його паном, хоча насправді сам Торонґіл ніколи не прагнув вивищитися над Денетором і вважав себе ніким іншим, як тільки слугою його батька. Лише в одному різнилися їхні поради Намісникові: Торонґіл часто застерігав Ектеліона не покладатися на Сарумана Білого в Ісенґарді, а натомість виявити гостинність до Ґандальфа Сірого. Та Денетор і Ґандальф не почували приязні один до одного й по завершенні Ектеліонових днів правління Сірого Пілігрима не вельми охоче вітали в Мінас-Тіріті. Тому згодом, коли все стало явним, багато хто припустив, що Денетор, маючи гострий розум і бачачи далі та глибше, ніж його сучасники, відгадав, ким насправді був отой чужинець Торонґіл, і підозрював, що він разом із Мітрандіром задумав скинути його з престолу.
* * *
Ставши Намісником (2984), Денетор проявив себе як правитель владолюбний тож усіма справами він керував сам. Мало говорив, вислуховував поради, та чинив по-своєму. Одружився пізно (2976), взявши за дружину Фіндуїлас, доньку Адрагіла з Дол-Амрота. То була панна незрівнянної вроди, з лагідним серцем: але не минуло і дванадцяти років їхнього подружнього життя, як вона померла. Денетор любив її – по-своєму, та сильніше, ніж будь-кого іншого, за винятком старшого сина, котрого вона йому народила. Проте людям здавалося, що Фіндуїлас зів’яла в місті, яке пильно охороняли, наче та квітка, зрощена на землі приморських долин і висаджена на голій скелі. Тінь зі сходу сповнювала її жахом, і вона щоразу звертала погляд на південь – до моря, за яким сумувала.
Після смерті дружини Денетор став іще похмурішим і більш мовчазним. Він довго сидів на самоті у своїй вежі, поринувши у глибоку задуму, переконаний, що наступ Мордору випаде на його долю. Згодом дехто припускав, що, потребуючи знання та водночас залишаючись гордим і покладаючись на силу власної волі, Денетор наважився зазирнути в палантир Білої Вежі. Жоден інший Намісник і навіть королі Еарніл та Еарнур не насмілювалися на таке після загибелі Мінас-Ітіла, коли Ісільдурів палантир потрапив до рук Ворога: бо Камінь Мінас-Тіріта – палантир Анаріона – перебував у гармонії з тим, яким заволодів Саурон.
Саме так здобув Денетор подиву гідне знання про те, що відбувається в його володінні та далеко поза його межами, і це знання вражало людей; але він купив його дорогою ціною, адже боротьба зі Сауроновою волею передчасно зістарила зухвальця. Відтак Денеторова гордість невпинно зростала, а разом із нею і відчай, тож згодом він почав убачати в усіх вчинках того часу тільки боротьбу між Володарем Білої Вежі та Володарем Барад-дура і перестав довіряти будь-кому, хто чинив опір Сауронові, та не перебував на службі в самого Денетора.
Наближався час Війни за Перстень, і Денеторові сини змужніли. Боромир, на п’ять років старший за свого брата, був батьковим улюбленцем, – і лицем, і гордістю він дуже нагадував батька, та в усьому іншому мав із ним мало спільного. Боромир найбільше успадкував од давньої породи Короля Еарнура: не бажав одружуватися, бо любив тільки зброю; був безстрашним і дужим, але до знань не прагнув, і цікавили його тільки легенди про давні битви. Фарамир, молодший, був схожий на брата ззовні, та не за духом. Він, як і батько, легко розгадував серця людей, однак те, що він відчитував там, спонукало його радше до жалю, ніж до зневаги. Цей юнак був лагідним у поводженні, тягнувся до знань і до музики, й через те на ту пору багато хто вважав, що хоробрістю він поступається Боромирові. Насправді ж брати різнилися хіба тим, що молодший не любив безпідставно зайвий раз ризикувати заради слави. Фарамир радо вітав Ґандальфа, коли тому випадало іноді бувати в Місті, а ще якомога старанніше вчився в нього мудрості: цим, як і багато чим іншим, він накликав на себе батькову неласку.
Попри те, брати щиро любили один одного, і так повелося ще з дитинства, коли Боромир був помічником і захисником Фарамира. Відтоді між ними не постало ні заздрості, ні суперництва – ні через батькову прихильність, ані через людську похвалу. Фарамирові здавалося, що жоден ґондорець не зрівняється з Боромиром, спадкоємцем Денетора, Капітаном Білої Вежі, й Боромир думав так само. Та випробування довели цілком інше.
