Чвара королів - Джордж Мартін

— Заради держави! Коли Раегар загинув, війна скінчилася! Аерис був навіжений, Візерис — надто юний, принц Аегон — ще немовля коло грудей, а держава потребувала короля. Я молився, щоб ним став ваш добрий батечко, але Роберт був занадто сильний, а князь Старк з’явився надто швидко…

— Цікаво, скількох ви заразом зрадили? Аериса, Едарда Старка, мене… короля Роберта теж? Князя Арина, принца Раегара? З чого все почалося, Пицелю?

Чим усе скінчиться, він вже знав.

Сокира шкрябала Пицелевого борлака і зачіпала мляву вислу шкіру під щелепою, зголюючи останні волосини.

— Вас… тут не було, — видихнув він, коли лезо ковзнуло вище, до щік. — Роберт… його рани… якби ви їх бачили, якби нюхали, ви б знали напевне…

— Ой, та я знаю, що всю справу зробив за вас вепр… але ж якби чогось не доробив, то ви б, поза сумнівом, скінчили задумане.

— Він був негідний король… марнославний п’яниця та розпусник… він радо б позбавився вашої сестри, своєї королеви… благаю… Ренлі змовлявся привезти до двору вирійську князівну, щоб спокусити свого брата… чиста правда, от як перед богами…

— А на що змовлявся князь Арин?

— Він знав, — мовив Пицель. — Про те… про те, що…

— Я знаю, про що він знав, — обірвав Тиріон, який зовсім не прагнув, щоб те саме взнали Шагга й Тімет.

— Він відсилав дружину назад до Соколиного Гнізда, а сина — на виховання до Дракон-Каменя… хотів діяти…

— То ви отруїли його першим.

— Ні!

Пицель спробував слабенько впиратися. Шагга загарчав і вхопив його за голову. Долоню гірський ватажок мав таку величезну, що міг розчавити череп маестра, наче яйце. Тиріон поцокав язиком.

— Я бачив серед ваших трунків сльози Лису. Власного маестра князя Арина ви відіслали і взялися порати його вельможність самі, щоб він не зміг уникнути смерті.

— Облуда!

— Ану поголи його чистіше, — наказав Тиріон. — Знову шию.

Сокира знову ковзнула вниз, хрустко шкрябаючи шкіру. Пицелеві губи затрусилися, на них виступили пухирі піни.

— Я намагався врятувати князя Арина! Присягаюся…

— Обережніше, Шагго, ти його порізав.

Шагга загарчав.

— Дольф народжував воїнів, а не голярів.

Коли старий відчув, як шиєю на груди йому стікає кров, то здригнувся, і його залишили останні сили. Пицель наче зіщулився, став удвічі менший та кволіший.

— Так, — заскиглив він, — так, Колемон давав проносне, тому я його відіслав. Королева хотіла смерті князя Арина, хоч і не казала, бо Варис слухав, завжди слухав, але ж я дивився на неї й сам бачив. Але отруту дав йому не я, присягаюся!

Старий заплакав, схлипуючи.

— Варис вам розкаже, то був хлопець, його зброєносець. Звався він Гуго, то напевне він зробив, от спитайте сестру, спитайте…

Тиріон відчув відразу.

— Зв’яжіть його та виведіть геть, — наказав він. — Киньте до кам’яного мішка.

Пицеля витягли крізь сплюндровані двері.

— Ланістерів, — стогнав він, — усе заради добра Ланістерів…

Коли маестра прибрали, Тиріон трохи пошукав у його приміщеннях і забрав з полиць ще кілька невеличких слоїків. Круки буркотіли над його головою; їхні голоси були дивно заспокійливі. Треба буде когось знайти, щоб порав круків, доки Цитадель не надішле нового маестра замість Пицеля.

«А це ж саме йому я сподівався довіритися.» Варис та Мізинець, на його підозру, мали не більше вірності… тільки що краще ховалися, а тому були небезпечніші. Може, батьків спосіб виявився б найкращим: покликати Ілина Пейна, виставити три голови на брамі, та й по тому.

«Ой, яке красне було б видовисько» — подумав про себе Тиріон.

Ар’я VI

«Страх ріже глибше, ніж меч» — повторювала собі Ар’я, та від того страх не минав. Вона мусила призвичаїтися до нього так само, як до черствого хліба та пухирів на пальцях ніг після довгого дня походу твердою, розбитою коліями дорогою.

Вона раніше гадала, що вже знає, як це воно — боятися, але у тій коморі на березі Божого Ока на неї чекали нові знання. Вісім днів Ар’я сиділа там, перш ніж Гора наказав рушати, і щодня вона бачила чиюсь смерть.

Гора приходив до комори вранці, щойно поснідає, і обирав одного з бранців для допиту. Селяни ніколи не здіймали на нього очей. Мабуть, гадали, що як вони не дивитимуться, то й він їх не помітить… але він помічав і вибирав, кого хотів. Не можна було ані сховатися, ані обдурити його, ані віднайти якийсь інший спосіб вберегти себе.

Одна дівчина ділила постіль з одним зі стражників три ночі поспіль. На четвертий день Гора обрав її. Стражник не сказав ані слова.

Один старий всенький час усміхався, лагодив воякам одежу і белькотів про свого сина, що служить золотокирейником у Король-Березі.

— Він на королівській службі, — розказував старий усім навколо, — вірнопідданий ясного пана короля нашого. Так само, як я. Ми за Джофрі!

Він повторював це так часто, що інші бранці почали називати його Ми-за-Джофрі, коли стражники не чули. Ми-за-Джофрі забрали на п’ятий день.

Молода мати з рябим після віспи обличчям пообіцяла розповісти усе, що знає, якщо не чіпатимуть її дочку. Гора її вислухав, а наступного дня забрав дочку, щоб упевнитися, що мати нічого не приховала.

Тих, кого обирали, допитували просто перед очима інших бранців, щоб ті бачили, яка доля чекає на бунтівників та зрадників. Питання ставив чолов’яга, якого інші звали Лоскотуном. Обличчя він мав таке пересічне, а одяг — такий простий, що Ар’я не відрізнила б його від інших селян, якби не бачила за роботою.

— У руках Лоскотуна вони так верещать, що аж обсцикаються, — казав старий сутулий Кізвик.

Саме його Ар’я намагалася вкусити, саме він назвав її лютим створінням і вдарив по голові кольчужним кулаком. Інколи він допомагав Лоскотуну. Були й інші помічники. Сам пан Грегор Клеган зазвичай стояв без руху, дивився і слухав, доки нещасні не помирали.

Питання завжди ставилися ті самі. Чи є у селі золото? Срібло, коштовності? Чи є ще харчі? Де князь Берік Дондаріон? Хто з селян йому допомагав? Коли він поїхав і куди? Скільки з ним було людей? Скільки лицарів, скільки лучників, скільки списників, сокирників? Яку вони мали зброю? Скількоро було на конях? Скільки поранено? Кого ще з ворогів вони бачили? Скільки? Коли? Під якими корогвами? Куди ті пішли? Чи сховане у селі золото? Срібло, коштовності?