Чвара королів - Джордж Мартін
Тиріон роздивився усіх згори і зрозумів, що видовище йому до вподоби.
— Прикличте сюди лицаря Клеоса Фрея.
Голос його забринів між кам’яних стін і рознісся уздовж палати. Це йому теж сподобалося. «Яка жалість, що Шая не може цього бачити» — подумав він. Вона просилася прийти, але то була річ неможлива.
Пан Клеос подолав довгий шлях між золотими та кармазиновими киреями, не дивлячись ані праворуч, ані ліворуч. Коли він став на коліно, Тиріон помітив, що брат у перших починає лисіти.
— Пане Клеосе, — мовив Мізинець з-за столу ради, — ви маєте нашу дяку за те, що принесли умови миру від князя Старка.
Великий маестер Пицель прочистив горлянку.
— Королева-намісниця, Правиця Короля і мала рада розглянули умови, висунуті самопроголошеним Королем-на-Півночі. Прикро казати, але ці умови неприйнятні. Ви мусите переказати це північанам, пане.
— Ось наші умови, — продовжив Тиріон. — Робб Старк має скласти меча, присягнути на вірність престолові й повернутися до Зимосічі. Він має звільнити мого брата неушкодженим тілесно і поставити своє військо під його провід, щоб воно рушило на бунтівників Ренлі та Станіса Баратеонів. Кожен зі старківських значкових панів мусить надати нам сина в заручники. Хто не має сина, хай надасть дочку. З ними чинитимуть згідно їх стану і родоводу, нададуть їм високі місця при дворі, якщо тільки їхні батьки не скоять нової зради.
Клеос Фрей болісно скривився.
— Ясний пане Правице, — мовив він, — князь Старк ніколи не погодиться на такі умови.
«А ми, Клеосе, цього і не чекали.»
— То перекажіть йому, що при Кастерлі-на-Скелі збирається нове велике військо, що скоро воно рушить на нього з заходу, а мій вельможний панотець виступлять зі сходу. Перекажіть, що він лишився один, без надії на союзників. Станіс та Ренлі Баратеони воюють один з одним, а великий князь Дорну погодився оженити свого сина Тристана на принцесі Мирцелі.
Вздовж галереї та позаду палати пробігла хвиля радісного бурмотіння та здивованого заціпеніння.
— Щодо моїх родичів, — правив далі Тиріон, — ми пропонуємо Гаріона Карстарка і пана Виліса Мандерлі за Вілема Ланістера, а князя Кервина та пана Донела Кляска за вашого брата Тіона. Перекажіть Старкові, що двоє Ланістерів вже напевне варті чотирьох Старків хоч у спеку, хоч у мороз.
Він почекав, поки сміх у натовпі згасне.
— Батькові кістки він матиме від нас на знак доброї волі короля Джофрі.
— Князь Старк питав також про своїх сестер та батьківський меч, — нагадав пан Клеос.
Руків’я обіручного меча Едарда Старка саме визирало з-за плеча пана Ілина Пейна, що мовчки бовванів неподалік.
— Лід, — мовив Тиріон. — Його він матиме, коли укладе з нами мир, але не раніше.
— Воля ваша, пане. А щодо сестер?
Тиріон зиркнув на Сансу і відчув, як його штрикнула жалість до дівчини.
— До тієї миті, коли мого брата Хайме звільнять неушкодженим, вони лишаться в нас заручницями. Як з ними чинитимуть, залежить від князя Старка.
«І якщо на те буде божа ласка, Бережняк знайде Ар’ю живою раніше, ніж Робб дізнається про її зникнення.»
— Я перекажу ваше послання, ласкавий пане.
Тиріон пощипав покручене лезо, що витикалося з билець престолу. «А зараз головний удар.»
— Виларе! — покликав він.
— Слухаю, мосьпане Правице.
— Тих людей, яких надіслав Старк, достатньо, аби вберегти кістки князя Едарда. Проте Ланістер мусить мати супровід, гідний Ланістера, — оголосив Тиріон. — Пан Клеос є братом у перших як пані королеві, так і мені. Ми спатимемо спокійніше, якщо саме ви супроводите його безпечно до Водоплину.
— Воля ваша, пане. Скільки взяти людей?
— Та беріть усю сторожу, чого там.
Вилар застиг, як кам’яна подоба. Але раптом підвівся, хапаючи повітря, великий маестер Пицель.
— Мосьпане Правице, ви ж не можете… ваш батько, сам князь Тайвин, надіслав цих добрих вояків до міста на захист королеви Серсеї та її дітей…
— Королегвардія та міська варта є достатнім для них захистом. Хай бережуть вас боги у дорозі, Виларе.
За столом ради Варис посміхнувся з розумінням, Мізинець вдав, що йому нудно, а Пицель плямкав ротом, наче риба, блідий та збентежений. Наперед виступив двірський ражак.
— Якщо хто має справи на розгляд Правиці Короля, то хай каже зараз або іде і зберігає мовчання!
— Бажаю, щоб мене вислухали! — Між близнюків Рожвинів пропхався стрункий чоловік, вдягнений у все чорне.
— Пане Алісере! — вигукнув Тиріон. — А я й не знав, що ви прибули до двору. Мали б надіслати мені звістку.
— Я надсилав, як вам добре відомо. — Терен був колючий, як його ім’я, сухорлявий, гостропикий чоловік років п’ятдесяти, з важким поглядом і важкою рукою, з чорним волоссям, помережаним сивими пасмами. — На мене не зважили, мене ніхто не слухав, мене лишили чекати, наче якусь хамську прислугу.
— Та невже? Броне, який прикрий недогляд. Ми з паном Алісером старі друзі, ба навіть Стіною разом ходили.
— Любий мій пане Алісере, — промуркотів Варис, — не судіть нас надто суворо. Так багато людей шукають ласки короля Джофрі у ці непевні та зрадливі часи.
— Часи настали ще гірші, ніж ти гадаєш, євнуше.
— В обличчя ми кажемо «пане євнуше», — докинув Мізинець.
— То як ми можемо прислужитися вам, добрий братчику? — запитав великий маестер, щоб розрадити суперечку.
— Князь-воєвода надіслав мене до його милості короля, — відповів Терен. — Справа надто тяжка, щоб довіряти її слугам.
— Король грається з новим самострілом, — відповів Тиріон. Аби позбавитися Джофрі, довелося підсунути йому неоковирного мирійського арбалета, що випускав по три стріли одночасно, і тепер королю ніщо не було миле, доки він його не спробує. — Кажіть нам, слугам престолу, або мовчіть собі.
— Воля ваша, — буркнув пан Алісер незадоволено. — Мене надіслали повідомити, що ми знайшли двох давно зниклих розвідників. Вони були мертві, та коли ми привезли їхні тіла на Стіну, вони повстали уночі. Один убив лицаря Яремію Рикера, другий замірявся на життя князя-воєводи.
Тиріон
