Чвара королів - Джордж Мартін

Він знову був надумав попестити груди Есгред, та вона ж, мабуть, знову прибере його руку. Окрім того, балачки про дядьків трохи остудили його пристрасть. То й нехай — їм стане часу на всякі розваги у замковій опочивальні.

— Побалакаю з Гелею, як досягнемо Пайку, щоб ти мала почесне місце на бенкеті, — мовив він. — Я мушу сидіти на помості одесну батька, та коли він піде, то спущуся до тебе. Він зазвичай сидить недовго — щось йому цими днями не п’ється.

— Яка прикрість, коли така велика людина старіє.

— Князь Балон — усього лише батько великої людини.

— Ти ба, який сором’язливий панич!

— Тільки дурень принижуватиме себе сам, коли у світі стільки людей палко бажають зробити це за нього.

Він легенько поцілував її ззаду в шию.

— Що ж мені вдягти на цей пишний бенкет?

Вона сягнула назад і відштовхнула його обличчя.

— Я скажу Гелі, щоб знайшла щось для тебе. Мабуть, якусь сукню моєї вельможної матері. Вона зараз на Харлі, й навряд чи повернеться.

— Я чула, холодні вітри геть змучили її. Чи не поїдеш ти до неї? До Харла плисти усього день. Мабуть же, пані Грейджой прагне побачити сина, хоча б востаннє.

— Якби ж я міг. Надто багато справ. Батько мій покладається на мене, відколи я повернувся. Але щойно настане мир, тоді, може…

— Для неї мир настане, коли з’явишся ти.

— Якісь жіночі в тебе балачки, — пожалівся Теон.

— Та ж я жінка, ніде правди діти… ще й тяжка дитям.

Чомусь ця думка його знуртувала.

— Кажи-кажи, але ж на тілі ніде не видно. Як ти доведеш? Перш ніж я повірю, хочу побачити, як зріють твої груди, і скуштувати твого молока.

— Але що скаже мій чоловік? Він же вірний слуга твого батька.

— Ми йому накажемо будувати стільки лодій, що він і голови не підніме подивитися, де це ти зникла.

Вона засміялася.

— Який жорстокий панич мене вкрав! А якщо я пообіцяю, що одного дня дам подивитися, як смокче моє дитя? Тоді ти розповіси мені про свою війну, Теоне з дому Грейджой? Перед нами ще чимало верст шляху. Я хочу послухати про вовчого короля, якому ти служив, і золотих левів, з якими він б’ється.

Теон так прагнув їй догодити, що похапцем погодився. Решта довгого шляху минула швидко, поки він набивав її справну голівку оповідками про Зимосіч та війну. Дещо з того, що він розказував, викликало в неї неабиякий подив. «Ой, ласка божа, з нею так легко балакати» — думав він. — «Так, начебто знаю її багато років. Якщо на подушках вона хоч наполовину така ж зграбна, як розмовою, треба лишити її собі…» Він згадав Сигріна-Корабельника, дебелого тілом і неквапного розумом чолов’ягу, солом’яне волосся котрого вже відступало з рябого від прищів лоба, і затрусив головою. «Вона себе з ним марнує. Занапащає прикро і даремно.»

Здавалося, зовнішня велика стіна Пайку виросла перед ними за якусь хвилину.

Брама була відчинена. Теон стиснув п’ятами Веселуна і в’їхав досередини бадьорою ристю. Поки він допомагав Есгред злізти, на них навіжено брехали собаки. Кількоро підскочили ближче, вимахуючи хвостами, ринули повз нього і почали скавучати, лизатися і стрибати навколо неї, трохи не перекидаючи на землю.

— Геть! — заволав Теон, даремно намагаючись дати копняка одній великій брунатній сучці. Та Есгред тільки сміялася і борюкалася з усією зграєю.

Слідом за собаками вибіг, тупаючи, стайняр.

— Забери коня, — наказав йому Теон, — і прибери цих клятих собак…

Хам не звернув на нього жодної уваги. Розтягнувши обличчя у велетенську щербату посмішку, він вигукнув:

— Панна Аша! То ви повернулися.

— Минулого вечора, — відповіла вона. — Припливла з Великого Вика з князем Дівером і заночувала у корчмі. А сьогодні менший братик мав добрість підвезти мене на своєму коні від Княж-Пристані.

Вона поцілувала одного з собак у ніс і вишкірилася на Теона.

А він тільки й міг, що стояти і витріщатися, роззявивши рота. «Ні. Це не може бути Аша.» Раптом він зрозумів, що в нього у голові сидять дві Аші. Одна — маленька дівчинка, яку він колись знав. Інша, яку він уявляв гірше, мала скидатися на їхню матір. Але жодна не мала подібності до цієї… оцієї… як її назвати…

— Прищі зникли, коли виросли цицьки, — пояснила вона, бавлячись із собакою, — але яструбиний дзьоб ніде не дівся.

Теон ледве віднайшов голос.

— Чому ти не сказала?!

Аша відпустила собаку і випросталася.

— А я хотіла спершу побачити, що ти за один. І побачила. — Вона насмішкувато вклонилася у його бік. — А зараз, братику, прошу вибачити мені. Мушу скупатися та вдягтися до бенкету. Чи ж я зберегла оте кольчужне платтячко, яке так любила носити на шкіряне спіднє?

Вона лиховісно вишкірилася на нього і перетнула міст ходою, яку він так полюбив: трохи недбалою, з вихилом стегон.

Коли Теон нарешті відвернувся, то побачив, як шкірить зуби Векс, і дав йому ляща у вухо.

— Це тобі за твою втіху.

А тоді дав вдруге, сильнішого.

— А це за те, що не застеріг. Наступного разу відрости собі язика.

Його власні покої у Гостьовій Вежі ще ніколи не здавалися холоднішими, хоча роби й лишили жарівницю запаленою. Теон скинув і хвицьнув чоботи геть, впустив кобеняка на підлогу і налив собі келих вина, силуючись краще згадати незграбне дівчисько з вузлуватими колінками та прищами. «Розв'язала мені штани, тільки подумати» — билася в голові люта думка, — «і ще казала… о боги, а я їй…». Він застогнав. Якби й навмисне хотів виставити себе огидним дурнем, то ліпше б не впорався.

«Ні» — подумав він миттю. — «Це вона пошила мене в дурні. От підла сучка. Мабуть, стиха раділа собі всю дорогу. Ще й за кінця хапала…»

Він узяв келиха і пішов до лави коло вікна. Сидів там, сьорбав і дивився на море, поки над Пайком темнішало сонце. «Нема мені тут місця» — думав він, — «а все з-за Аші, хай би її Інші вхопили!» Вода унизу стала з зеленої сірою, а тоді чорною. До того